Розділ «В’язниця душ »

Коли Вістович знову розплющив очі, в грудях вже так не пекло, а тільки відчувався відголос болю. Він лежав на дні човна, а над ним бовваніла темна постать одного з типів. Руки йому туго зв’язали за спиною. Поруч похитувався інший човен. В ньому сиділи решта двоє. Берег був далеченько і миготів у темряві поодинокими вогнями. Човни поволі йшли за течією.

— Як почуваєтесь, пане Вістовичу? — холодно запитала постать.

— Гівняно, — щиро відповів комісар.

Постать не стрималась і реготнула.

— На жаль, краще вам не буде...

— Звідки ви знаєте моє прізвище? — поцікавився Вістович.

— Ми багато чого знаємо, комісаре. Усього не пояснити... Знаємо навіть те, що у вас є коханка-жидівка. Здивовані?.. Точніше, була... Ви в неї були, пане Вістовичу.

З цими словами чоловік дістав з кишені револьвер. Навіть у темряві комісар упізнав свого «Гассера».

— Чому львівська поліція не розщедриться на кращу зброю? — філософськи проказав тип.

— Ця також непогана, — зауважив комісар, видихнув і заплющив очі.

Гримнуло два постріли, і Вістович з подивом зрозумів, що стріляли не в нього. Він обережно розплющив очі. Чоловік навпроти ціпився в дно човна. За мить він вистрілив утретє, пробивши ще одну дірку в човні, крізь яку також полилася вода.

— Прощавайте, комісаре, — сказав тип, пересідаючи в інший човен. — На тім світі побачимось.

І до речі, заберіть це з собою, — перехилившись через борт, він поклав поліційну зброю поряд з комісаром.

Після цього двоє інших взялися за весла, і невдовзі Вістович залишився сам посеред річки. Вода все більше прибувала крізь прострелене дно, а промоклий одяг жалив холодом тіло. Комісар напружив усі сили, проте мотузка на руках тільки глибше врізалася в шкіру. Він вдруге спробував її розірвати, цього разу впираючись ногами в дно, але від того в човні тільки побільшало води. Здавалось, ніби насправді він потрапив у болото. І чим більше в ньому борсався, тим швидше воно його затягувало.

Раптом Вістович згадав про свій «Гассер». Той лежав поруч на лаві, і вода ще до нього не дісталася. Револьвер був його останнім шансом, і якщо вистачить сил та вправності, то саме зброя його і врятує.

Як гірко пошкодував львівський комісар Адам Вістович посеред зимової Вісли у напівзатопленому човні, що Господь створив його таким великим і неповоротким. Та ще більше він жалів, що завжди плювати хотів на дієту і тепер живіт становив додаткову перешкоду. Щосили тягнучись зв’язаними руками до свого револьвера і намагаючись не опинитись передчасно у воді, комісар подумки присягав, що не питиме більше стільки алкоголю і не їстиме м’яса, поки не схудне. Якщо, звісно, виживе, а не захлинеться крижаною водою.

Наступної миті він уявив, як його розпухле посиніле тіло виловлюють з Вісли і жахаються передсмертної гримаси на обличчі. Вістовича охопив тваринний страх. Як же хотілось дістати той проклятущий «Гассер» і спробувати прострілити мотузку!.. І вже коли вода дісталася гомілок, комісар нарешті відчув, як його пальці торкнулись рятівної сталі. Ще одне зусилля — і револьвер був у його руках. Човен сильно хитнувся, але, на щастя, не перевернувся. Намагаючись увіткнути дуло в мотузку, комісар одночасно гаряче пригадував, скільки залишилось патронів у барабані. З самого початку там було п’ять, замість восьми... Той тип вистрілив тричі, отже, залишилося два!

— Курва-а-а-а-а! — відчайдушно закричав страждалець, але його заглушив звук пострілу.

Тепер уже човен хитнуло так, що його правий борт опинився під водою. Вістович вдихнув якомога більше повітря і знову спробував позбутися мотузки. Руки вже були вільнішими, але пута все ще неохоче відлипали від шкіри, зриваючи її, мов риб’ячу луску.

Нарешті комісар змахнув руками і, змагаючись з холодом та течією, поплив до берега. Обважнілий одяг тягнув донизу, тіло судомило, і коли він вхопився руками за бетонний берег, це здалося йому дивом Господнім.