Розділ «В’язниця душ »

Уздовж набережної тягнулася широка ямиста дорога. Очевидно, його віднесло далеко за межі міста, і комісар тепер гадки не мав, як дістатись назад. Утім, це здавалось дрібницею. Найголовнішим було те, що він залишився живий!

Вода лилася з нього, ніби з якогось річкового чорта, і в темряві він скидався радше на якусь нечисть, що вилізла з води, аніж на людину. Між тим Вістович зрозумів, що зараз йому знову буде непереливки. Здійнявся вітер й одразу пронизав його до самих кісток. Напевно, слід було йти праворуч, проти течії, і таким чином дістатись до міста, але ноги його не слухалися.

Раптом сталося те, чого Вістович не зміг пояснити до кінця життя, але вкрай рідко після цього пропускав недільну месу... З лівого боку замерехтіло світло ліхтаря, почулися повільні кінські кроки і звук коліс. Наближався фіакр. Тут, бозна-де, посеред ночі, до нього під’їхав міський екіпаж, мовби Вістович стояв десь на Плантах, стомлений після тривалого шпацеру, а не на березі Вісли, врятувавшись від смерті.

Комісар махнув рукою, і фіакр зупинився. Візник незворушно палив смердючу цигарку, зовсім не дивуючись такому клієнтові. Складалося враження, ніби той щодня підбирає перехожих серед ночі.

І тільки коли Вістович вмостився на лаві, він коротко запитав:

— Dokad jedziemy?[16]

— Ulica Miodowa... do synagogs...[17] — відповів комісар.

Він намагався проговорити це чітко, але його жахливо трясло, тому візник перепитав ще раз. Зібравши всі сили докупи, Вістовим вдруге повторив адресу рабина Кальмана. Той виплюнув з рота недопалок, і вони рушили.

Рабин і цього разу не спав. Комісар з полегшенням побачив, що в його кімнаті горить світло. Після довгої подорожі в наскрізь промоклому одязі Вістовим ледве тримався на ногах. Усе ж він сягнув рукою до кишені, де намацав слизький гаманець. Вигрібши звідти всі монети, він, не перерахувавши, простягнув їх візникові. Там виявилось десь півкрони. Візник так само незворушно прийняв їх, запалив нового самокрута і, цьвохнувши батогом над своєю шкапою, подався кудись темною вулицею.

Комісар постукав у двері. Рабин Кальман після довгої паузи все ж відчинив і злякано зайойкав. Після цього кинувся до вітальні, де підкинув дров у камін і наказав Вістовичу негайно знімати промоклий одяг.

Нарешті комісар, змащений горілкою і закутаний у шерстяну ковдру, задрімав у кріслі біля вогнища. Тим часом господар кинувся шукати свою мазь, щоб обробити постояльцеві поранені руки.

Коли Вістовим розплющив очі, в кімнаті панували сутінки. Трохи полежавши з відкритими очима, він захотів перевірити, вечір це чи ранок, і спробував підвести голову. Та була гарячою і важкою, мовби хтось залив у неї розплавлений свинець. Її вдалося тільки трохи повернути.

Комісар побачив стіл, за яким сидів Жила і палив цигарку. Перед ним була філіжанка кави, попільничка і револьвер...

— Доброго вечора, комісаре, — посміхнувшись, привітався журналіст.

Отже, був вечір...

Вістовим спробував відповісти, але захрипле горло не пропустило ані звуку. До кімнати зайшов господар будинку, тримаючи в руках гаряче молоко.

— Лишіться того, — сказав Жила, — цього чоловіка поставить на ноги тільки півлітри доброго шнапсу.

Вістовим облизав губи і відповів йому вдячним поглядом.

— Судячи з усього, пана комісара підвело серце. Адже так, пане Вістовичу? — запитав Кальман. — Мені дуже знайома ця характерна блідість.

— Є трохи, — нарешті вичавив із себе комісар.