Розділ «В’язниця душ »

За вікном уже о пів на четверту почало темніти, і колишній студент математики Ягеллонського університету Тадей Курка дедалі нижче схилявся над відкритим підручником, де були підкреслені олівцем основні правила диференційного числення. Поруч лежала рукописна таблиця похідних. Її Курка мав би знати, як «Отче наш», але він не знав...

Два тижні тому Тадея відрахували зі студій у Кракові за пиятику, і горе-студент вирішив повернутися до Львова, де колись навчався в гімназії. Тут йому повелося несолодко, але однаково краще, аніж було б у рідному Дрогобичі. Вдома батько зажадав би пояснень, а одурити батька хлопцеві ще ніколи не вдавалось. Усе закінчилося б добрячим ляпасом, який завжди валив Тадея з ніг, і роботою в соляній копальні.

У Лемберзі йому вистачило грошей тільки на те, щоб зняти кімнату в старому будинку на Замарстинові. Це була окраїна міста з чорними від сажі дорогами, яку навпіл розсікала залізнична колія. Жили тут переважно робітники і міська біднота, а порядні міщани намагались оминати Замарстинів навіть удень.

Курка спочатку втішився з того, що, знявши кімнату, отримав насправді цілий будинок, оскільки господар у ньому не жив і не брав інших постояльців. Тадей найнявся допомагати одному гімназистові з математикою і до «польського» Різдва мусив навчити його розв’язувати диференційні рівняння. Однак перед тим Курка повинен був навчитися цього сам... До Різдва залишалось усього два тижні, отже, для нього було за щастя працювати в тиші. Принаймі так йому подумалось першого дня. Тепер же, схиляючись усе нижче над підручником з диференційного числення, Курка знав, що його спокій обірветься з настанням ночі.

За півгодини Тадей був змушений запалити свічку і розвести вогонь у старій іржавій печі. Холод і темрява змовницьки накривали кімнату й пронизували постояльця до кісток... Згодом стало трохи тепліше і світліше, але страх нікуди не пропав, а, навпаки, посилився. Курка сягнув рукою до кишені і витягнув звідти годинника, єдиний свій скарб, який він був ладен уже продати, аж несподівано підвернувся цей гімназист. Годинник свідчив, що до настання кошмару залишалося ще трохи часу, а отже, треба вивчити якнайбільше.

Усе почалося, як завжди, десь о пів на одинадцяту. На горищі почулися спочатку кроки, а потім приглушені голоси. Один був жіночий, інший належав чоловікові. Голоси поступово сильнішали, мовби два музичних інструменти переходили на форте за велінням диригента. Невдовзі постоялець почав розрізняти вже знайомі слова. Чоловік палко чогось вимагав, а жінка сміючись опиралася, хоча невдовзі її голос полагіднішав і вона навіть промовила кілька недолугих ніжностей.

Постоялець закрив обличчя спітнілими долонями і спробував хоч трохи вгамувати шалене дихання. Він знав, що станеться далі, і боявся цього найбільше... Чоловік і жінка нагорі, після коротких невидимих любощів, заговорили знову, цього разу однаковим діловим тоном. Ця стримана бесіда тривала недовго, і співрозмовники знову перейшли на крик, а далі й на погрози. Тадей зажмурив очі і вп’явся нігтями в чоло. Зараз буде найстрашніше... Жінка почала благати, потім злякано заверещала, а далі захрипіла, і було чути, як її тіло впало на підлогу. Сталося вбивство! Знову сталося вбивство! Мовби двоє акторів щовечора збираються на тому горищі, аби провести репетицію тієї самої сцени. Тільки сьогодні Тадей не витримає...

Постоялець схопився з місця і рвучко, перемагаючи свою диявольську лихоманку, пхнув ноги в чоботи і накинув на плечі кожуха. Він спробував задмухнути свічку, але губи його не слухались. Попереду них опинився чомусь язик, і Тадей забризкав свічку слиною. Він кинувся до дверей, за якими була заставлена різним непотребом вітальня. Оминувши її, опинився в сінях, а відтак на подвір’ї. Не зупиняючись навіть, щоб замкнути вхідні двері, Тадей кинувся до трухлявої хвіртки, з якою зазвичай поводився дуже обережно, але тепер її пхнув що було сили. Що з нею після цього сталося, його вже не цікавило. Він зрештою б і не побачив. Найближчий ліхтар був за добру сотню кроків від нього, і навколо панувала непроглядна темрява.

Зима видалась цього року безсніжною, і чорна-чорнюща замарстинівська дорога також зникала з виду, ледь наставала ніч. Тадей навмання кинувся нею у напрямку єдиного ліхтаря, ніби одинокий світоч міг покласти край його щоденним, чи то пак щонічним стражданням. Не зупиняючись і щоразу потрапляючи ногою в яму або спіткаючись через якусь каменюку на дорозі, Курка на ходу згадував, як першого вечора, щойно над ним розігралася та сцена, вибіг на вулицю і почав кликати на допомогу. Звісно ж, нічному Замарстинові було начхати на чиїсь крики, а поліцейські сюди майже не потикались. Прогукавши так добрих півгодини і відчуваючи, що цілковито захрип, постоялець повернувся в будинок і, набравшись хоробрості, сам піднявся нагору. Тут його чекала несподіванка: двері на горище були замкнені. Можна було припустити, що вбивця, зробивши свою справу, замкнув їх. Але ж як, чорт забирай, ті двоє взагалі проникли в будинок, якщо він, Курка, зачинив вхідні двері зсередини?!

Ледве дочекавшись до ранку, він знайшов на подвір’ї стару заржавілу сокиру і, піднявшись нагору, виламав двері. Тадей очікував побачити за ними тіло жінки, яку вбили вночі, але там лежав тільки напівзогнилий труп кішки, від чого на горищі нестерпно смерділо. Більше того, складалося враження, що сюди роками ніхто не заглядав, окрім хіба що згаданої кішки, якій це місце видалося підходящим, аби тут здохнути. Безумовно, на пухкому килимку з пилюки, який встеляв усе горище, мали б відбитися сліди убивці та його жертви, але Курка бачив на ньому тільки власні відбитки ніг. «Що за чортівня, — думалось йому, — невже все це мені наснилося?»

До вечора Курка переконав себе, що нічна сцена справді розігралася у його власній голові, можливо, від того, що він намагається запхати туди непомірно велику кількість знань. Тадей подумав, що можна було б і відпочити, якби не ризик самому померти від голоду. Він уявив, як його знайдуть через тиждень або два, коли він смердітиме дужче від тієї кішки на горищі... Очі постояльця наповнились слізьми від жалю до себе, але, втерши їх, Курка вирішив, що краще перетерпіти свої галюцинації і страхітливі сни.

Проте о пів на одинадцяту все повторилося знову. Спершу кроки і стишені голоси, далі розмова, любощі, суперечка, благання, вереск і передсмертний хрип. Курка нерухомо сидів за столом, стискаючи перед собою сокиру. Тепер він чудово розумів, що це не сон і навряд чи йому все вчувається. Він шукав у собі достатньо сміливості, щоб піти на горище і захистити жінку, але не знайшов. Утім, піднявшись туди на ранок, він знову побачив тільки здохлу кішку і товстий шар пилу, на якому й цього разу не лишилося жодних слідів.

Урешті, він допетрав: це привиди. Душі, які не знайшли спокою і щоночі розігрують ту саму сцену на його горищі, мов лицедії, що готуються до якоїсь пекельної вистави. Не було сенсу кликати на допомогу сусідів або звертатись у поліцію. Його у кращому разі засміють, у гіршому — спровадять до божевільні. Тадей Курка знайшов тільки одне рішення: тікати. Тікати щодуху темною замарстинівською дорогою. Спершу добігти до ліхтаря, а там, як поведеться...

На світлі Тадей зупинився і, важко дихаючи, роззирнувся довкола, ніби боячись, що духи з горища кинуться за ним слідом. Однак поза освітленим конусом, що тягнувся від ліхтаря, панувала темрява і тиша. Десь далеко тільки чувся приглушений гуркіт залізниці. Утікач раптом відчув полегшення, мовби цей конус ліхтарного світла направду міг захистити його від усього злого.

Курку несподівано розібрав нервовий сміх. Уже за мить той сміх перейшов у регіт, а все тіло, від горла до ніг, схопила судома. Щоб не гепнутись на землю усім тілом, Тадей, усе ще регочучи, став на коліна. Та раптом його регіт змінився відчайдушним криком: навпроти нього раптово виросла чиясь довготелеса постать у плащі й капелюсі. Терпляче дочекавшись, поки Тадей накричиться і стулить пельку, постать промовила спокійним крижаним тоном:

— Я знаю, що вас лякає, пане Курко. І знаю, як вам допомогти. Тільки припиніть волати...

Янка Циновська, господиня тісного помешкання в будинку поруч єврейського шпиталю, одяглася і причепурилась, як завжди, швидко. Вона знала, що Мамка Цимес не любить, коли дівчата запізнюються. Тому Янка, не марнуючи ані хвилини, замкнула двері і збігла сходами вниз.

Опинившись на вулиці, вона щільніше закуталась у старе футерко і пришвидшеним кроком подалася б бік Шпитальної. По дорозі Янка думала про те саме, що й увечері і вранці. Йдучи перемерзлою бруківкою, яка ще не бачила цього року снігу, вона думала про гроші. Точніше, про суму, якої бракувало для здійснення її мрії. А мріяла Янка Циновська про втечу... Про втечу з вулиці Шпитальної, з Лемберга, з Галіції, з імперії подалі, на самісінький край світу...

Про те, що кожен, хто дістався Америки, живе там, як у Бога за пазухою, вона чула вже не раз. Янка планувала зібрати потрібну суму до Різдва, але тепер було очевидно, що їй це не вдасться. Бракувало більшої частини, і Фелікс Бельман, знаний у Львові єврей, котрий відправляв людей на край світу, сказав, що за такі гроші зможе хіба що копнути Янку під дулу, щоб вона котилася щонайменше до Клепарова.