Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Побув трохи вдома, вранці поцілував Моніку в щічку і відбув до Москви. Ніч проваландався у потязі, не міг заснути, все думав, що за справа така і як же я місяць без Моніки витримаю. Крутився, кректав. Та й про гостю столичну згадував. Воно-то наче і дурнякові гроші, але ж краще від впливового панства триматися подалі. Я он розпушив пір’я, подумав, що схопив Бога за бороду зі своїми оповідками, славу на всю імперію заробив. Але тим тільки роздражнив поважних людей, яким не сподобалося, що якийсь мужик відоміший за них, усі про нього балакають та вихваляють. Мужику місце своє треба знати. Ще блазнем можна побути, посмішити шановне панство, а ось героєм, рятівником Отечества — ніколи. Героями нехай вельможні люди будуть. На жаль, пізненько я це зрозумів. Останнім часом почав побільше графа в оповідках описувати, бо ж у нього хоч і ні копійки за душею, але ж дворянин, давнього роду. Я ото так писав, що граф більше розумує, а я — прийми-подай, як мужику і належить. Графу це подобалося, він героєм залюбки став, але ж розумів, що то так, на папері, хотів по-справжньому геройствувати.

У Москві вийшов на вокзалі, а там пекло якесь: метушня, крики, штовханина. Я швиденько візника взяв і наказав їхати до Софійської набережної, де у Павла Івановича був справжній палац. Але адресу назвав не палацу, а на чотири номери далі. Коли їхав, дивився уважно, потім підійшов, перевірив, чи не спостерігають за палацом. Та наче ні. Зайшов з чорного ходу. Мене швейцар якийсь перестрів. Сказав йому, щоб провів до пана, з яким у мене зустріч, а він лаяти мене почав.

— Куди тобі, босоті, з моїм паном зустрічатися! Ану геть звідси!— та як замахнеться кулаком, здоровеньким таким Як поцілить, то добряче вмаже. То я револьвер свій наставив.

— Ану тихенько! Розійшовся тут. Піди скажи, що Іван Карпович прибув, твій пан на мене вже чекає.

Револьвер подіяв заспокійливо, тож невдовзі вже піднімався я сходами на другий поверх до кабінету Павла Івановича. Той виглядав не дуже добре, якось рознесло його, наче водою налився. Але мене вийшов з-за столу стрічати, руку потиснув, здивувавши швейцара. Той пішов, зачинивши двері, а Павло Іванович запросив сісти.

— Радий вас бачити, Іване Карповичу. Як ваші справи?

— Та гріх скаржитися.

— Приходили до мене за вас.

— За мене?

— За вас, Іване Карповичу. Дворянство Полтавської губернії вбачає у вас ворога держави, збираються підписи, щоб заборонити друкувати ваші оповідки.

— Чому?

— Бо вважають, що ви бунтівник та ненадійна людина.

— І звідки ото такі дурниці випливають? — зітхаю я.

— Що дурниці, то дурниці. Я ті підписи забрав і спалив, наполегливо висловив панству думку, що Іван Карпович Підіпригора не ворог, а гордість губернії.

— Дякую.

— Немає за що. Але ви, Іване Карповичу, обережніше, бо занадто вже багато впливових людей вас не люблять.

— Навмисно на рожен не лізу, а проти заздрощів безсилий.

— Так, заздрість людська — бур’ян, який не виполеш, — усміхаються Павло Іванович. — Але перейду до справи, в якій викликав вас сюди. Прошу вас, Іване Карповичу, супроводжувати мого сина у поїздці на Кавказ.

— На Кавказ?

— Так. Нам запропонували купити нафтові свердловини. Начебто непогана пропозиція, але треба подивитися на місці. Про нафту чули, Іване Карповичу?