Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Справа життя та смерті! Її треба рятувати!

— Так, зараз!

Вона відчинила хвіртку, до нас уже бігли писаки, але я швидко заскочив у двір, хвіртку зачинив, вдову схопив за руку і потяг до будинку.

— Де її кімната? — питаю.

— На другому поверсі, перші двері ліворуч. Скажіть, будь ласка, що сталося?

— Не заважайте, я зараз!

Забіг у потрібну кімнату, кинувся до шафи. На одній з полиць знайшов те, що мені було потрібне, запхав за пазуху, вибіг.

— У вас є чорний хід?

— Так! А що з Марією?

— Я врятую її, не хвилюйтеся! — запевняю я, а сам усе більше переконуюся, що десь вже бачив ту білявку.

Вибіг і побіг до своєї кімнати. Узяв там дещо і повернувся до будинку Семенова. Чекав зовсім недовго, он уже приїхала руда красуня Марія, вийшла з валізою, пробилася крізь натовп газетярів і зайшла у двір. Поки писаки намагалися з нею побалакати, я тицьнув пару гривеників візнику і дізнався, що жінка їздила до банку. Скоріше за все, знімала гроші, щоб мати готівку. Я зістрибнув із візка і пішов до писак, що збуджено обговорювали якісь дурниці. Побачивши мене, одразу впізнали, бо бороду приклеєну я вже зняв.

— Господи, це ж Іван Карпович Підіпригора! Сам Підіпригора прийшов! Іване Карповичу, то ви займаєтеся цією справою?

— Саме так.

— І чи близькі до розв’язання?

— Думаю, що так. А зараз дайте мені поговорити зі вдовою.

— Вона ні з ким не розмовляє! Сестра там усім верховодить!

— Подивимося, — я тисну на дзвінок. Коли бачу рух фіранки, махаю рукою і вклоняюся.

Чекаємо. Бачу розчарування на обличчях газетярів. Вони ж сподівалися, що переді мною легко відчиняються всі двері.

— Не пустять вас, нікого не пускають, — зітхають писаки.

— Пустять, ще й як пустять, — впевнений я.