Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Подивився, — я дивлюся на господаря важким поглядом Він притискається до стіни, блимає очима, нервує. Щось, мабуть, приховує.

— Що? Що таке? — до стіни притиснувся.

— Де те, що вона забула? — питаю навмання, але впевнено. Раптом та жінка справді щось забула? Могло так бути, що збиралася швидко, навряд чи передбачала вона, що так усе з її дружком обійдеться.

— Нічого не забула, зовсім! — він аж на коліна падає, мабуть, боїться, що й друге око підіб’ю.

— Нічого! Я все продивився, але нічого! Чесне слово!

— Добре. Вірю. Про мій прихід мовчи, а то зовсім без очей залишишся.

З тим пішов. Щоб містом ходити спокійно, причепив собі бороду, ходив невпізнаний. Бачив раз Фіму, який носився Херсоном на екіпажах, усе розшукував винну в загибелі брата.

Я пішов до будинку Семенова, а там стояв натовп сектантів, які вимагали грошей. Потім їх прогнала поліція, замість них прийшло декілька чоловіків з нотатниками, які палили дешеві цигарки і розмовляли про загадкове пограбування. Газетярі.

— Кажуть, що сам Іван Карпович Підіпригора прибув до Херсона. Його пристав бачив.

— Та пристав уже тиждень як не просихає! Йому і германський імператор явитись може.

— А чули про Савінова? Наче ж уже й валізу знайшли. Тільки порожню. Усі грошики висипалися і потонули, а валізу та тіло море до берега прибило! От як таке може бути?

— Та як, зрозуміло як, — сміються писаки. Потім пішли пива випити. А тут екіпаж до хвіртки підкотив. І з екіпажу вистрибнув сам Фіма зі своїми товаришами. Натиснули на дзвінок. Що це вони задумали? Чекав, коли вийде та руда красуня, коли вийшла білявка. Мабуть, жінка Семенова. З заплаканими очима і в чорній жалобній сукні. Щось спитала, Фіма показав якусь посвідку. Мабуть, фальшиву. Дівчина кивнула і відчинила хвіртку. Запросила бандитів до будинку. Якось мені тривожно стало. Побіг я до поліції. Вже біля дільниці був, коли бачу, що дві брички виїздять. Набиті поліцейськими. А за ними сам пристав на машині.

— Швидше, хлопці! Швидше! — кричить. Я за ними побіг. Поліція прискочила, побігли до будинку Семенова. Пристав завбачливо залишився в авто. За хвилину вивели Фіму та його поплічників. Повезли до відділку. Фіма вимагав адвоката і поводився нахабно, але поліція не звертала на те уваги.

Газетярі, що прибігли запізно, пішли до відділку дізнаватися, що і як, а я купив пиріжків з лівером і сів неподалік під’їсти. Вже звиклий до делікатесів від Уляни Гаврилівни, жер ті пиріжки, аби вгамувати голод, на смак уваги не звертав. Поруч зі мною сіли якісь робітники, що вирішили пообідати. Тими ж пиріжками, ще й пива взяли. Я про справу думав, то Спочатку і не прислухався, що балакали. А вони були телефоністами, це така нова справа, коли ото дроти тягнуть і так можна хоч за версту, хоч за декілька з людиною розмовляти. У Ромнах тільки з’явилося це диво, коштувало багацько, то лише люди з грішми собі таке дозволяли.

— Вибачте, — звертаюся я до робітників. — Чи правильно я зрозумів, що ви телехвін до будинку Семенових поставили?

— Не телехвін, а телефон, — відповів старший серед робітників. — Так, поставили сьогодні зранку. А вже по обіді і знадобився, коли бандити наскочили! От яка корисна річ!

— А як ото цей телефон ставити? — цікавлюся я.

— Та як, плати гроші і поставимо. Тільки ж коштує багато, ти навіть і не думай!

— А хто ж гроші у Семенових платив, коли господаря вбито?

— А руда така жіночка, сестра вдови. Ще вчора заплатила, просила, щоб терміново зробили. Каже, що вдова тепер боїться повторного пограбування, то телефон її заспокоїть. Звісно, що заспокоїть! Це ж надсучасна техніка. Зараз он по всій Європі телефони ставлять і...