Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Так, ми ж жили на Кубані, потім усе продали і приїхали сюди. Щоб відплисти до Уругваю. Живемо в кількох хатах, які винаймаємо. Платилося за них зі скарбниці корабля, яка була в Інокентія Степановича А тепер у тих хвойд. Вони ж відмовилися платити! Не дали ані копійки! То та руда сучка, Марія! Дияволова служниця! Горіти їй у пеклі!

Як міг їх заспокоїв, а потім сам пішов до будинку Семенова. На хвіртці був електричний дзвоник. Натиснув на кнопку. Невдовзі вийшла та руда жінка Гарненька і з обличчям, по якому одразу зрозуміло, що з перцем дівка.

— Що треба? — спитала зухвало. — Грошей не дам!

А потім почала придивлятися.

— Звідки я вас знаю?

— Мабуть, із журналів. Я Іван Карпович Підіпригора, можна поговорити?

— Іване Карповичу? Зачекайте, ви що — отой відомий сищик? — вона кривиться, наче дичку з’їла Щось не до вподоби їй мій візит.

— Так точно.

— Нема про що нам розмовляти! — і побігла геть. Так швидко, наче від нечистої сили тікала Щось було в цій справі не так, як усі розповідали.

То пішов я погуляти навколишнім дворами. Постріли ж чутно було, воно хоч кажуть, що Херсон — неспокійне місто, але обивателі мусили прокинутися, у вікно визирнути. Може, хто бачив що? Всю вулицю обійшов. Більшість казали, що нічого не бачили, бо темно було. Двоє сказало, що якась тінь вулицею бігла, але що за тінь, не могли сказати, не знали навіть, чи то чоловік був, чи жінка Найкраще чути мусив сусід Семенова, судновласник Санченко, але як доповів слуга, він уже кілька тижнів був на портсмутських верф’ях, де пускали на воду новий його пароплав. Сам же слуга був тугуватий на вухо, то проспав ніч убивства і про те, що сталося, дізнався лише вранці, коли пішов на пошту.

Нічого я не виходив, аж тут бачу Марію, руду красуню, що балакати зі мною відмовилася. Виходить із двору. Я одразу принишк у провулку поруч, дивлюся. Он вона озирнулася, наче перевіряла, чи ніхто за нею не стежить, і пішла. Пройшла три будинки, а далі пустир, парканом відгороджений. З-за паркану видно стіни обгорілі, розумію, що пожежа колись тут була, згорів будинок, так його і не відбудували. Ото жіночка іде вздовж паркану і все щось видивляється між дошками. Потім спробувала одну відірвати, але хтось ішов вулицею, то завадив. Пройшла далі. Я швиденько вулицю перебіг, паркан переліз і опинився у чагарниках. Височенних таких, вищих за людину. Поліз під парканом. Там лежало якесь сміття, потім ковдра подрана, на якій, мабуть, час від часу безхатьки спали. А потім бачу аркуш паперу. Не простого, а гербового, який для важливих документів використовується. У самих заростях той аркуш лежав, я поки до нього проліз, так реп’яхів набрався у три пальці. Тільки хотів розгорнути аркуш, коли чую, лізе хтось сюди, ламає будяки. Я обережно відійшов, сховався у кущах, до землі припав. Дивлюся, а то красуня Марія, сестра вдови. Дійшла до паркану, почала там нишпорити.

— Чорт забирай! Та де ж він? — шепоче. А мені радісно. Бо от нечасто так надурно щастить, що злочинець сам тебе виводить, куди потрібно. — Та де ж він? — бідкається руда, а потім як залається — та так вишукано, що й від візника не завжди таке почуєш.

Хвилин десять вона під парканом нишпорила, аж вибила стежку в чагарнику, але не знайшла нічого. Пішла геть. Я ще з годину від реп’яхів оббирався, потім вийшов, обдивився паркан із вулиці. І побачив на ньому кілька плямок, дуже схожих на засохлу кров. Приблизно якраз над тим місцем, де аркуш у бур’яні лежав. Паркан же високий, доводилося видиратися, щоб аркуш перекинути. Хтось скривавлений це робив.

Уже вечоріло, коли я пішов до портових трактирів, поспілкуватися з місцевими кримінальниками. Зайшов, замовив кухоль пива, роздивляюся, до кого б підсісти та побалакати. Коли з вулиці хтось двері ногою відчиняє і заходить. Я коли побачив гостя, то ледь кухоль із рук не випустив. Бо ж на порозі стояв не хто-небудь, а Фіма Ширман, знайомий мій одеський бандит, який за даними поліції був мертвий. Але ж ось живий і ще з трьома хлопами, дебелими такими, теж жидами. Зайшли і оглядаються. У трактирі всі притихли. Я теж, бо мені зустрічатися з Фімою нема жодної потреби. Зробив вигляд, наче дуже п’яний, і приліг на стіл, потилицею до гостей повернувся.

Чую, пройшов Фіма до шинквасу, за яким трактирник стояв. Щось тихенько спитав, а потім підійшов до сусіднього столу. Там сиділа компанія суворих чоловіків, в яких я одразу впізнав зарізяк місцевих. Фіма їм сказав, що побалакати треба.

— А ти хто такий? — спитали його зухвало. Місцеві почувалися вдома, то не дуже ввічливі були.

— Фіма Ширман я, з Одеси.

— Тут одного Ширмана вже пристрелили, — сказав бандит за столом, і його товариші напружено зареготали. — Як лошка, — для чогось додав бандит, і вмить зчинилася бійка. Я не повертався, то тільки чув: удари, скрикування, хрускіт меблів, дзеленчання битого посуду, знов удари. Тиша.

— Чуєш ти, мурло. Це мій брат був! Рідний брат! Зрозумів! — кричав Фіма.

— Зрозумів! Вибач! Не вбивай! — заблагав бандит, і з тону я здогадався, що до голови бандитської приставлений револьвер. — Наші теж полягли, двоє чесних бродяг!