Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

За кілька годин я вже сидів на возі, на якому ми приїхали в Палену Буду з поручиком Нестеров досі був непритомний, але лікар казав, що все буде добре. Лікар поїхав із нами. Ми від’їхали кілька верст, коли побачили, як позаду запалав палац барона.

— Я б на вашому місці залишився, — зітхнув лікар. — Ви б могли бути там справжнім царем! Розумієте?

— Тому і не залишився, бо влада — найпотужніша іржа у світі.

— Ну, не знаю, — крутить головою лікар і оглядається. — Господи, досі не можу звикнути до світу білого. У підвалі я майже забув і про сонце, і про небо. Як же тут добре!

— Весна, — погодився я.

Ми їхали далі, Кролевець я вирішив оминути, щоб не зіткнутися з тамтешнім приставом Дорогою опритомнів Нестеров. Спочатку спитав, чи він живий, а потім за змія.

— Немає змія, пане поручику.

— Як немає! — він аж підхопився і застогнав.

— Вбили його, — далі я хотів наплести оту побрехеньку про те, що змій напав на палац, убив барона і сам був вбитий, але не став. Я поважав Нестерова, а людям, яких поважав, намагався не брехати.

— Як убили? Хто вбив? Що сталося? — хвилювався поручик, блідий та слабкий.

— Я вбив. Я. Змій їв людей. Він звик до цього і ніколи б не відмовився. Якби ми привезли його до столиці, довелося б шукати йому такий харч. Це гріх. І я вбив його, щоби той гріх припинити.

Ох і розлютився тоді Нестеров. Лаяв, погрожував військовим судом, проклинав, намагався застрелити. Що тільки не витворяв, лікар його ледь стримував.

— Поручику, ви вже сказали достатньо. Якщо вважаєте, що я винен, звертайтеся до керівництва. Я робив так, як робив, бо вважав, що інакше не можна І готовий за всі свої дії відповідати.

На тому ми з поручиком і розійшлися. Лікар повіз його до лікарні в Конотоп, а я пішов пішки додому. Лише наступного дня під вечір постукав у ворота і злякав Уляну Гаврилівну перев’язаною рукою. Наказав нічого не питати, вмився і зайшов до Моніки. Мала вже спала Я присів поруч, щоб подивитися на неї, та так і заснув.

Потім довго лікував руку, бо ж на землі калікою жити важко. Десь за два місяці мені надійшов лист від Нестерова, у якому той просив вибачення. Писав, що обміркував усе і вирішив, що я вчинив правильно, бо використання змія, що їв людей, стало б ганьбою для армії та імперії, а про це він зопалу не подумав. Наприкінці поручик запрошував до Києва в гості і просив не баритися, щоб встигнути до війни.

Жінки, жінки

ого дня я прокинувся рано й одразу поставив на піч великий чавун, гріти воду. Набрав повну балію, посидів, старанно вимився і ще старанніше поголився.

— Чи збираєтесь куди, Іване Карповичу? — в’їдливо спитала Уляна Гаврилівна, яка раніше такої цікавості не виявляла. — Мабуть, знову до Бахмача, у справах?

— Уляно Гаврилівно, ви штабс-капітан Мельников, щоб ото допити мені вчиняти? — здивувався я.

— Та просто різне люди балакають... — невдоволено сказала кухарка, аж губу закусила.