Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Чотири офіцери з Туркестанського військового округу. Вони їхали на фронт, їх зняли з потяга і наказали провести суд. Звинувачення буде зачитувати якийсь капітан з Петербурга, який і привіз наказ щодо вас.

— А чому не задіяли місцевих офіцерів?

— Місцеві офіцери дуже добре вас знають і поважають, Іване Карповичу.

— Вам відома суть звинувачень щодо мене? Бо я, на жаль, нічого не знаю.

— Ні. Але так розумію, що щось серйозне, через дріб’язок військово-польові суди не збирають.

— Що ж, думаю, ви праві.

Ми їдемо Ромнами, городяни зустрічають військових оплесками, у всіх патріотична ейфорія.

— Що там на фронті?

— Війна.

— Публіка очікує, що ось-ось братимемо Берлін.

— Ну, хоча б не втратити Варшаву, — зітхає ротмістр.

— Німці наступають?

— Кайзер швидше провів мобілізацію і має наразі більше сил, то намагається атакувати і захопити Царство Польське. Але це тимчасово.

— Бачу, що у вас немає ейфорії щодо відправлення на фронт.

— Я був на Японській, до того ж, знаю, що німці — хороші солдати. Буде важко, але я вірю в перемогу руської зброї.

Ми виїздимо за місто.

— Іване Карповичу, можливо, зараз не найкращий момент, але.. — ротмістр дістає зі своєї планшетки кілька журналів з моїми оповідками. — Якщо невчасно, я зрозумію, але мої малі мріють про автограф.

— Давайте, — підписую журнали, потім дивлюся навколо. Поля пшениці. Можна вистрибнути з машини, побігти, потім якось напасти на першого вершника, потім... Безглуздя. В мене не було шансів. В найкращому разі разом зі мною загине кілька цих хлопців. І все. Але хіба вони винні в тому, що відбувається?

— Не хочете покурити? — питає ротмістр.

— Якщо пригостите, то буду вдячний.