Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Може, наручники одягти? — хвилюються городові.

— Не треба, це зайве. Прошу, Іване Карповичу, — сказав ротмістр. Двері до машини нам відчинив водій, ми всілися на задньому сидінні.

Машина рушила з місця, а за нею вершники.

— Для мене велика честь, Іване Карповичу, конвоювати вас, — ротмістр наче не насміхався, коли казав це.

— Куди саме?

— Тут недалеко, десь за дві версти від Ромен, влаштований переносний табір нашого військово-польового суду.

— Так розумію, що все свято заради мене?

— Здається, що так. Вчора увечері прибув наказ, вранці виступили з Охтирки. Чесно кажучи, справа не дуже приємна, але наказ є наказ.

— Все мусить трапитися сьогодні?

— Так, згідно з наказом ми мусимо провести все швидко.

— І чому так поспішають?

— Взагалі-то це таємна інформація.

— Є небезпека, що я можу її комусь розкрити?

Ротмістр сміється.

— Слухайте, Іване Карповичу, я поважаю вас дедалі більше! Зазвичай люди зовсім інакше реагують на звістку про те, що їх везуть до військово-польового суду.

— Часто цим займалися?

— На щастя, ні. І ця поїздка по вас остання. Завтра зранку виступаємо на фронт. Більша частина полку вже там. А щодо наказу, то там вимагалося провести суд над вами за межами Ромен і взагалі подалі від населених пунктів.

— Чому так?

— У Петербурзі побоюються, що ваша велика популярність може призвести до спроб відбити вас. Тому мене супроводжує цілий загін вершників, а по периметру табору для суду встановлені аж три кулемети. Все згідно з наказом.

— Хто мене буде судити?