Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Лелеку? — намагаюся вгадати я.

— Та ні, які там лелеки! Я побачив... — Нестеров нітиться, кривиться, вагається. — Побачив... Побачив...

— Пане, поручику, та кажіть уже.

— Побачив летючого змія!

Він дивиться на мене і з подивом помічає, що я анітрохи не здивувався.

— І що? — не розумію, в чому тут дивина.

— Як що? Летючий змій! — Нестеров аж на крик перейшов. — Летючий змій!

— Та я зрозумів, — киваю спокійно. — У графа є такий, купив за великі гроші, а жодного разу запустити не зміг, бо всі мотузки сплутав.

— Ні, Іване Карповичу, не той змій! Не паперовий, а живий, справжній! — кричить Нестеров.

— Як живий? — тут уже я дивуюся.

— Лубки про Змія Горинича бачили?

— Отого, що о трьох головах?

— Так! Тут, щоправда, одна голова була, довга така, як у жирафа. Знаєте, що за звір?

— Знаю, граф у журналі «Навколо світу» мені показував картинку. Дебела істота.

— І цей змій дебелий був! Шия наче стовбур дерева, тулуб величезний, завбільшки з бика, крила у розмаху як два моїх «Морани». Уявляєте?

Я мовчу.

— Іване Карповичу? — обережно питає авіатор.

— Летючий змій? — я не приховую сумнівів.

— Так, летючий змій. Я розумію, Іване Карповичу, що це виглядає дивно. Але слово офіцера, я бачив його!

— І він справді літав?