Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ну що, Ваню, довийожувався! — справник і сам ударив мене ногою. — Казав я тобі, що роздавлю, наче клопа, а ти не вірив! Роздавлю! Я — такий! Яків Базілевсов за слова відповідає!

Він зареготав, а потім заверещав, наче божевільний. Бо я підхопився з підлоги, вирячив очі і заричав диким звіром Справник притиснувся до стіни і верещав, наче різане порося, а охоронець і взагалі беркицьнувся непритомний на підлогу, так злякався.

— Р-р-р-ри! — ричав я і насувався на справника. Схопив пиріг. — Жер-р-р-р-ри, тварюко! Жер-р-р-ри!

Я примусив його з’їсти пиріг, не весь, частину залишив для охоронця, який невдовзі отямився. Потім випхав їх із камери, чув, як вони блювали в коридорі. Потім побігли геть, не зачинивши двері. Я міг піти, але я не хотів, щоб мене звинуватили у втечі.

Вранці прийшли звичайні охоронці, розповідали, що в коридорі набльовано, що справнику в лікарні робили величезну клізму на ціле відро, а потім він сильно побив нового охоронця, зламавши тому ніс і кілька ребер.

— А ще ж посивів він! І заїкається! Оце зараз поїхав переляк виливати. Що це з ним сталося, Іване Карповичу? — питали в мене і підозріло придивлялися.

— Та звідки ж я знаю? — розводив руками.

Того ж дня мені передали листа від Єлизавети Павлівни, яка сповіщала, що знову приїхала на хутір і там усе добре. Також відписався граф, який перепрошував, що не може приїхати, бо всі відпустки заборонили. Чекають на війну. Від Володимира Боротянського мені передали пляшку хорошого коньяку, корзину їжі й чисту постіль, то жити можна було. Я трохи хвилювався за те, що скоро хліб збирати, а я в тюрмі, та сподівався, що Єлизавета Павлівна все владнає.

А вранці до мене зайшов охоронець, блідий і розгублений.

— Той, Іване Карповичу, почалося.

— Що почалося?

— Війна, Іване Карповичу. Напав німець. А в мене ж син у Варшавському гарнізоні служить.

На вулиці заграв оркестр.

— Що це там? — здивувався я, бо мелодія була якась весела.

— Та святкують усі, кажуть, що за кілька тижнів у Берліні будемо, — з надією сказав охоронець.

— От дурні люди, знайшли що святкувати.

— Ви обережніше, Іване Карповичу. Зараз хто проти війни хоч слово скаже, одразу поліція хапає.

Охоронець пішов, а я засумував, бо ж від війни не чекав нічого доброго. Пам’ятав, як у Японську всі чекали, що дамо ми вузькооким варварам, а замість цього вони дали. Скільки народу православного покладено було. А німець — він же не гірше за японця воює.

Ото за тими сумними роздумами застав мене мій адвокат, що знову приїхав зі столиці. Блідий та стривожений.

— Іване Карповичу, вам треба зробити заяву щодо війни! — здивував мене.