Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Мені треба вийти звідси, — кажу я, а адвокат знизує плечима.

— Не можу вам цього обіцяти.

— На хуторі дівчата залишилися самі. Я не знаю, на що здатний цей покидьок-справник.

— За це не хвилюйтеся, Іване Карповичу. Як я встиг зрозуміти, тутешній справник, звісно, негідник, але ще більше боягуз. Його повернули сюди з Сибіру, щоб дошкулити вам, він вислужується перед своїми покровителями, але сам не полізе на роги, бо ж розуміє, чим йому загрожує ваше бажання помститися.

— А якщо його покровителі накажуть зробити щось страшне?

— За це теж не бійтеся. Їхнє завдання — посадити вас і посадити тихо. А якщо щось станеться на хуторі, то справа набере розголосу. Вони воюватимуть тільки з вами, Іване Карповичу.

Адвокат підводиться.

— Зараз я повертаюся до столиці. Буду працювати над вашою справою далі. Вона важка, то не обіцяю якихось див. Але шанси є.

— Дякую, адвокате.

— Дякуйте пані Анастасії, — він дивиться мені в очі. — Ви близько знайомі?

— Рівно настільки, щоб я міг зрозуміти, яка вона надзвичайна жінка.

— Ну так, це факт. Що ж, до зустрічі, сподіваюся, що в наступний приїзд я потішу вас приємнішими новинами.

Адвокат пішов, а мене відвели до холодної. Чомусь весь день не давали їжі, а увечері відкрилася щілина у дверях, куди подавали їжу. Я побачив там незнайомого хлопця у формі городового. Він тицьнув мені якийсь пакунок.

— Це ваші передали, — він нервував, мабуть, боявся, що хтось побачить і донесе справнику. Одразу зачинив щілину і пішов геть від дверей.

Я помацав пакунок, загорнутий у товстий папір. Розгорнув, побачив пиріг. Куснув його. Пиріг був ні те ні се. Дивно, Уляна Гаврилівна завжди робила чудові пироги. Я жував, а потім перестав. Виплюнув усе з рота на підлогу, Принюхався до пирога. Він і пах зовсім інакше. І форма не та Чий це пиріг? І чому мені приніс його якийсь незнайомий охоронець?

Я заліз на нари, сховався під ковдру і став чекати. Під стіною була маленька дірочка, в якій жили миші. Коли я ходив по камері, вони ховалися, а коли я тільки влягався, то вилазили, щоб пошукати їжі. От і зараз за кілька хвилин із нори висунулося невеличке мишеня. Почекало трохи, потім вилізло ще більше. Потім побігло. Майже одразу знайшло виплюнутий пиріг. Почало жадібно їсти. Мабуть, із їжею у тюремних мишей було не дуже добре. Я спостерігав. Десь за хвилину мишеня впало на бік і забилося в судомах. Потім ще кілька разів сіпнулося і завмерло. Мертве. Тут уже я затремтів від люті. Коли почув, що відкрилася щілина у дверях. Прийшли перевірити, чи живий я, чи ні. Добре. І я почав крутитися на нарах, удавати, що в мене судоми. Хрипів, лаявся, плювався, бився у корчах, а потім упав на підлогу і принишк Тиша. Кроки в коридорі. Я лежав. Знову кроки, вже не одного, а двох.

— Точно здох? — питав справник Базілевсов.

— Точно, точно! Сам бачив! — доповідав охоронець, який дав мені пиріг.

Гримнув замок на дверях, кроки вже у камері.

— Ось, мертвий, самі подивіться, — охоронець радісно штурхнув мене носаком у бік.