Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Кого саме?

— Мої знайомі в міністерстві внутрішніх справ стверджують, що за справою проти вас стоїть барон Раузен.

— Вперше чую про такого. Хто це?

— Впливова особа при дворі, зараз очолює кілька комісій уряду.

— Але чому така поважна особа звернула свою увагу на мене?

— Поки не знаю. А ще проти вас працює ваша колишня контора.

— Як?

— Охоронне відділення натякає на ваш можливий зв’язок із революціонерами.

— Що? Та це ж маячня!

— Якби в них були докази, думаю, вони б вас уже арештували самі. Та доказів немає. Але генерал Штейнер наполягає, що вас не можна відпускати. Генерала Штейнера знаєте?

— Так, його знаю. У нас був не дуже приємний досвід участі в одній із операцій, потім він пропонував мені дещо сумнівне, я відмовився. І пан генерал погрожували помститися.

— Поки вони тримають справу в таємниці, бо й самі ще не вирішили, як із нею бути. До речі, той самий Штейнер спробував було звинуватити вас і в шпигунстві.

— Шпигунстві? Це якась комедія. І за ким я шпигую в себе на хуторі? За собаками чи за курми?

— Штейнер згадував про те, що дівчина, яку ви виховуєте, є донькою іноземною підданої.

— Так, її матір загинула, я узяв Моніку на виховання, бо є її батьком.

— Ви регулярно надсилаєте листи до Італії.

— Так, я пишу одному італійському офіцерові, який знав матір Моніки і привіз дитину до мене. Я обіцяв, що писатиму йому про дівча і надсилатиму фотографії. До речі, наскільки я розумію, Італія наш союзник, а не ворог.

— Військова контррозвідка категорично відкинула можливість вашої участі у шпигунстві. Керівник контррозвідки Київського військового округу подав рапорт, де дуже високо відзначав ваш патріотизм і дякував за якусь секретну допомогу.

— Так, були справи.

— Іване Карповичу, чесно кажучи, я дивуюся вам Як можна, сидячи на хуторі, встрявати у якісь інтриги між контррозвідкою і охоронним відділенням?