Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Але як це їм вдалося? — питає хрипко полковник.

— Це той німець вигадав, Плумпе. Через розраховану послідовність кадрів вклеюється кадр із закликом проти государя, з підбуренням до повстання. Глядачі не помічають кадра, але він впливає на їхню свідомість. Знову і знову, і таких кадрів у фільмі будуть сотні, якщо не тисячі. І ці кадри спрямовують ненависть і гнів глядачів, обурених картинами нападу ворогів, на государя і дім Романових. Ці кадри, наче цвяхи, вбивають у голови ненависть до імператора, підбурюють до повстання. Німці сподіваються, що показ кіно у всіх гарнізонах спричинить численні постання. Це виведе Росію з війни, бо замість німців доведеться воювати з власною армією. Це дасть змогу кайзеру спрямувати всі сили на Захід, розгромити Францію і стати господарем усієї Європи.

— А до чого тут есдеми?

— Вони розраховують, що повстання військових набуде форми революції. Що повстанцям вдасться похід на Петербург. До того ж, вони розраховують на допомогу німців, яким обіцяють віддати Царство Польське і прибалтійські губернії. Громадянська війна, вторгнення німців, мільйони біженців з окупованих територій — усе це мусить призвести до падіння дому Романових.

— Але німці просто захоплять Росію!

— Бунтівники сподіваються, що, захопивши владу в Росії, зможуть перекинути вогонь революції і на Австро-Угорщину, і на Німеччину. Такий у них план.

— Руки догори! — лунає голос, і я кривлюся від власної дурості. Це ж треба, залишитися балакати у порожньому коридорі! Ми ж навіть у кімнату не зайшли. — Руки! — наполягає Мефодій, той есдем, автор сценарію, що так люто ненавидів мене, мабуть, через ревнощі до пані Анастасії. Зараз він цілиться, і мені нічого не залишається, крім як підняти руки. Полковнику теж. Мефодій задоволено посміхається.

— А я недооцінював тебе, Іване Карповичу! Думав, якийсь блазень, дурник, потрібний царату, щоб притлумити класові протиріччя і зробити вигляд, наче в мужика є перспективи в імперії Романових. А ти виявився хитрим. Ти дізнався все в Анатоля, так? Я здогадувався, що він би навряд чи загуляв у такий момент. Ви його арештували, і він усе розповів? Слабак, я казав, що йому не можна довіряти. Бо він ставить кіно вище за революцію.

— Що ви збираєтеся робити? — питаю я навмисно гучно.

— Нічого, просто чекати. Раз ви не здогадалися завадити прем’єрі, то ви програли. І не треба кричати, в залі вас не почують, там зараз, якщо я не помиляюся, ґвалтують ту сучку. Ти заради неї приїхав, га, Ваню?

— Не смійте так називати пані Анастасію! — верещу я. А він сміється. Дарма, бо крик мій чують офіцери з кімнати, виглядають. Мефодій наставляє револьвер на них, а я вихоплюю свій. Мефодій намагається навести на мене, а я стріляю. Він теж встигає вистрелити, але я стрибаю вбік, а він падає з акуратною діркою в лобі. Ми прислухаємося. Показ у залі триває, здається, на постріли не звернули уваги.

— Полковнику, треба діяти і діяти терміново! — кажу Клобукову.

— За мною! — кричить він офіцерам і біжить.

Треба віддати належне, діяв він дуже швидко. Один із його офіцерів наказав поліції та козакам оточити інститут шляхетних панянок подвійним кільцем, щоб і відгородити від натовпу, і не випустити нікого. Інші помічники почали розсилати секретні телеграми в усі гарнізони західних губерній. Також був сповіщений Генштаб. Там спочатку відмовлялися вірити в те, що відбувається. Але коли кілька сотень вищих офіцерів армії та поліції в Києві почали співати «Інтернаціонал» і викрикувати бунтівні лозунги, то довелося. Інститут був узятий штурмом після жорстокого бою, в якому майже не було полонених. Офіцери, які ще кілька годин тому були віддані імперії та государю, тепер відчайдушно відстрілювалися, наче запеклі бунтівники. Коли бачили, що оточені, то пускали собі останню кулю у скроню чи кидалися з шаблею на вірну смерть. Так само чинили й солдати з кількох невеличких гарнізонів, куди наказ про заборону прем’єри «Вбити варвара» не дійшов. Там піднімалися повстання, які жорстоко придушувалися сусідніми частинами. Про ці події не повідомляли, а чутки розповідали про загони німецьких шпигунів, як намагаються організовувати заколота в тилу, щоб послабити війська перед неминучою війною.

За подальшим розвитком подій я слідкував з хутора, куди відбув майже одразу після невдалої прем’єри «Вбита варвара». Як мені відомо, головні заколотники, Луначарський, Плумпе та Бутурлін, змогли втекти. Анатоля я наказав Гриші відпустити сам. Бо ж Анатоль розповів про диявольський план у всіх подробицях і допоміг йому протидіяти. Гриші я дав ще сотню за хорошу роботу. З пані Анастасією не бачився, бо в неї й так було достатньо клопоту через участь у тому кіно. Влада вирішила повністю знищити всі копії «Вбита варвара», що й було зроблено. Публіці повідомили, що фільм допрацьовується, але наближалася справжня війна, а не кіношна, тож про стрічку швидко забули.

Так само забута про все домовилися й ми з полковником Клобуковим. Про мою участь у справі не згадували, я дав підписку про нерозголошення. Вже сам собі я присягнувся більше ніколи не мата справ із кіно, сидів на хуторі, де ми з графом активно дописували старі оповідки. Маєвський дедалі більше думав про роман, який принесе йому славу і висуне в перший ряд серйозних письменників імперії. Я ж займався поточними справами, інколи їздив у гості до Бахмача, де мені були завжди раді.

Військово-польова історія з умовно щасливим завершенням

сі чекали війни, тож мої оповідки вже не викликали такої зацікавленості, як раніше. Воно й добре, бо потік відвідувачів на хутір значно всох, граф узявся за фізичні вправи і тактичну підготовку з тим, щоб піти добровольцем, як тільки почнеться війна. Маєвський вважав, що саме війна допоможе йому написати великий роман, який його прославить. Моїми спогадами він більше не займався, згадував про них неохоче і давав зрозуміти, що не вважає їх справжньою літературою. Я теж не вважав, куди там мені, мужику, до літератури. Так, побрехеньки, щоб людям цікаво було почитати.

Оповідок ми зробили незлий запас, то тепер можна було деякий час не писати, і я зайнявся справами, які останнім часом закинув. Якраз був на ставках, які купив за порадою Єлизавети Павлівни. Там зміцнювали дамбу, і я дивився, щоб робили на совість, а не абияк. В обід поїхав на хутір і там біля воріт побачив бричку. Роменського візника, їх у місті небагато було, то всіх знав. Приїхав хтось, хоч нікого я не чекав.

Коли підійшов ближче, то дуже здивувався, бо побачив не абикого, а лікаря, якого колись звільнив із полону в барона Балтики під час пригод із поручиком Нестеровим Лікар сидів у бричці й куняв. З мого наказу без мене гостей у двір не пускали. Дрімав і візник, що привіз лікаря, але прокинувся, торкнувся свого пасажира. Той мене побачив і чомусь дуже зрадів.