Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Я швидко доповідаю все, про що дізнався. Полковник спочатку зневажливо посміхається, а потім сидить ошелешений.

— І ви хочете, щоб я в це повірив? — нарешті питає мене.

— Так. Я розумію, що повірити в це важко, але зважте на кілька моментів. По-перше, як ви знаєте, я досить відома людина і добре заробляю на своїх оповідках. У мене хутір, земля, донька, мені є що втрачати. І я ж усе це втрачу в разі брехні. По-друге, ви нічим не ризикуєте. Якщо виявиться, що я брешу, то ви просто накажете арештувати мене за напад на двох ваших співробітників.

— Що?

— За моїми припущеннями, ротмістр Ступін та поручик Назаров — зрадники.

— Маячня! — дратується Клобуков.

— Пане полковнику! Якщо я помиляюся, то готовий відповісти. Але справа дуже важлива. Йдеться про безпеку імперії!

— Слухайте, та це ж лише кіно!

— Це значно небезпечніше, аніж просто забавка з рухомими картинками.

— Слухайте, Іване Карповичу, якщо чесно, то я мусив би наказати арештувати вас прямо зараз!

— Що ж, воля ваша, але ця помилка дорого обійдеться Отечеству.

Він дивиться на мене.

— Будь ласка, заплющіть очі й торкніться кінчика свого носа вказівним пальцем лівої руки, — несподівано вимагає полковник.

— Що? — дивуюся я.

— Зробіть це!

— Добре.

Я роблю. Він підходить і нюхає мене.

— Здається, ви тверезий.

— Так, я тверезий, і я не збожеволів. А ще в нас дуже мало часу.

Полковник замислюється.