Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Мені треба сповістити командувача округу.

— Ні, бо він не повірить, а про ваше звернення може стати відомо нашим ворогам, і вони спробують діяти інакше. Ми мусимо зберігати таємницю.

— Але...

— Пане полковнику, ви нічим не ризикуєте. Ми їдемо на прем’єрний показ і просто спостерігаємо. Якщо все відбудеться так, як я побоююсь, то ви можете взяти собі лаври рятівника Отечества. Якщо ні, то у вас є чудовий цап-відбувайло у моїй особі. Мої і тільки мої життя та репутація поставлені на карту. Чи не так?

— Так, Іване Карповичу, так. Знаєте, я б, чесно кажучи, вам не повірив, але мій добрий знайомий генерал Суботін згадував вас із неабиякою повагою. То я ризикну вам повірити. Але я візьму з собою кількох офіцерів.

— Як вважаєте за потрібне, але я прошу, щоб вони до останнього не знали про те, куди ми їдемо і для чого. Також прошу підготувати терміновий план дій на випадок, якщо мої припущення підтвердяться.

— Обов’язково.

Полковник наполіг, щоб я залишався поруч із ним. Дозволив тільки зробити кілька телефонних дзвінків. Гриша повідомив, що офіцерика зустрів і тихенько доправив до підвалу так, що ніхто не помітив.

— А про першого гостя вже кілька разів питали. Трохи нервують, дивуються, що раніше так не вчиняв.

— Що вони зараз роблять?

— Так наче готуються їхати кудись. Обід їм привезли, а також чистий та випрасуваний одяг.

— Дивися за ними.

— Добре, Іване Карповичу.

Далі зателефонував пані Анастасії. Вона зажадала мене побачити, але я пояснив, що не можу вирватися.

— І той, пані Анастасіє, пропустіть прем’єру.

— Що?

— Скажи, що захворіла. Збреши що завгодно, але не їдь!

— Ваню, але ж...

— Стасю, послухай мене.

Вона дихає у слухавку.