Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Заходьте, — я впізнаю голос.

Лікар відчиняє двері, заходить усередину, я за ним Кімната як кімната, тільки посередині стоїть велике ліжко з балдахіном А на ліжку вона. У червоній сукні і з вогняною квіткою у чорному блискучому волоссі, що так і переливається кучериками. Лікар їй цілує ручку, каже якісь компліменти, метушиться і хвилюється.

— Можете йти, — каже вона лікарю.

— Ах, Ізабелло, якби міг я залишитися з вами! — починає лікар.

— Не заважайте мені працювати, — строго каже вона і грізно дивиться, коли лікар намагається торкнутися її. Від того погляду лікар відсахується, наче від полум’я, зітхає і йде до дверей. Невдоволено дивиться на мене.

— Ізабелло, ви краєте мені серце, — чується вже з коридора, і грюкають двері.

Я стою голяка, наче на Водохреща, зображую хвилювання. Потім бачу, що не просто голяка, а ще розпусного голяка. Намагаюся прикрити ганьбу руками. Жінка сміється.

— А ти, я бачу, гарячий жеребчик, — каже вона, і від голосу її мені аж паморочиться. — Може, приляжеш?

— В мене грошей немає, одразу кажу, — хриплю я. — Я заробляти прийшов, а не витрачати.

— Я теж, — посміхається вона і ляскає рукою по ліжку. — І чого ти ото прикриваєш руками?

— Щоб не було біди.

— Яка від цього може бути біда?

— А от може. Якось найняли нас на святкування весілля доньки одного багатія нашого великого. На те весілля мусив приїхати сам великий князь Дмитро Павлович. Ну, і щоб вразити, робили весілля розкішно. Зокрема, набрали двадцять парубків приємної зовнішності, одягли нас в однострої, щоб ми як почесна варта були. Ну, ото вишикувалися ми біля входу до палацу, де весілля відбувається, тримаємо смолоскипи, а поруч з нами гості йдуть. Панночок багато, а паночки так одягаються, що залізна людина і та б звабилася: плечі голі, вушка з-під кучериків визирають, в оченятах чортенята виблискують, і все таке.

— Та ти, я бачу, еротоман!

— Ні, я з Олександрійського повіту. Так ось, ото вони бігають, а ми стоїмо зі смолоскипами. Коли йде поруч з нами офіцер один, дружба жениха, з гусарів. Вже і п’яний був, а помітив, що в одного з наших той. Оце така ж біда, як і в мене. Аби стояли ми у звичайних полотняних штанях, так ніхто б і не побачив, а нас же вирядили в такі штани, що обтягують усе. Ну, і видно у тих штанях будь-яке рушання тіла. Гусар як підскочить, як закричить: «На кого встал, падлєц!» — і в пику з розмаху. А хлопець, він баржі розвантажував, людина проста, відповів, та так, що всі зуби у гусара вискочили. Схопили хлопця і під суд. До Сибіру бідолаха пішов, а ви кажете, яка біда може бути!

Оце теревеню з єдиною метою, щоб звільнитися від омани. Бо інакше впаду і загину.

— А ти смішний, — каже вона, посміхається і дивиться. Просто дивиться. Тільки так можна дивитися, наче батогом бити! — Чому відвертаєшся?

— Бо гріха боюся, — кажу хрипко, в горлянці пересохло.

— А чого боятися? Не згрішиш — не покаєшся, так же панотці кажуть.

— А ще кажуть, що в піст на ковбасу краще не дивитися.