Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Не знаю, наскільки я побожний. Але я служива людина. Я бачив багато смертей за своє життя, до деяких був навіть причетний. Я ніколи не вбивав без крайньої необхідності і поза справами служби. Але все одно накопичилося дуже багато крові і трупів. То коли я зрозумів, що можу стати свідком ще одного вбивства, вирішив утрутитися.

— Ви служивий? І де ви служили?

— У київській охранці.

— Чорт забирай! — вона аж підстрибує. Потім сміється. — І ви рятуєте мене, бунтівницю та вбивцю жандармів і офіцерів? Чи ви хочете здати мене як трофей?

— Я у відставці, мене не цікавлять трофеї.

— Але чому ви допомагаєте мені?

Я мовчу. Зітхаю.

— Розумієте, Олено... Якось жила одна дівчина. І якось вона припустилася помилки. Навіть не помилки, просто вона була молода та невинна, дозволила звабити себе. Завагітніла. Її вигнали з дому рідні батьки, які вважали, що ця покритка їх зганьбила. Дівчина, ще вагітна, пішла блукати по чужих кутках. І ніхто, зовсім ніхто не допомагав їй. Ані справою, ані словом Її ображали і дурили, перетворювали її життя на пекло. Так тривало до народження дитини, і так тривало після. Ніхто їй не допомагав. І невдовзі вона померла, залишивши сирітку. Яка пам’ятала лише одне — безпорадний плач рідної мами. Згодом сирітка виросла, але жіночий плач завжди діяв і примушував допомагати. Як ніхто і ніколи не допомагав його матері.

Олена мовчить. Мовчу і я. Їдемо серед ночі. Їдемо довго.

— А звідки ви знаєте, що я вас не обдурю? Не повернуся до бунтівників?

— Я не знаю. І обдурите ви не мене, а Господа. Бо він послав мене, і він врятував вас від наглої смерті. А далі вже ви самі будете вирішувати, до чого було це диво, — кажу тихо і наганяю коня.

Далі мовчимо. Кожен думає про щось своє. Потім Олена засинає, вкрившись кожухом і притиснувшись до мене. Я наганяю коня. Вже у Сумах купую їй квиток до Харкова.

— Звідти багато потягів, їдьте до Одеси, а там купіть собі документи та сідайте на пароплав, — кажу їй. Ми стоїмо на пероні. На нас здивовано дивляться. Ну, а як же, така витончена, гарненька дама у супроводі якогось мужика, з яким поводиться, наче він їй рівня. — Ось гроші. Будьте обережні, в Одесі легко дурять. Я поклав у ридикюль ваш браунінг. Але не використовуйте його без крайньої потреби.

На її очах з’являються сльози. Прибуває потяг. Вона підходить до мене і несподівано цілує, чим викликає справжній фурор. Пані цілує мужика!

— Дякую! — шепоче вона.

— На славу Божу.

Я допомагаю її зайти до вагона і йду. Відчуваю, що дуже заморився, то одразу не їду додому, а знімаю кімнату в дешевенькому готелі і вкладаюся спати. Потім повертаю коня Боротянському, а ніж Маєвському. Граф із зацікавленням дивиться на мене.

— Навіщо вам був потрібен ніж? Якась чергова історія? Розкажіте!

Я щось брешу у відповідь, а сам думаю, що зможу довіритися тільки паперу. Граф їде, а я сідаю за стіл і думаю, як би назвати цю історію. Виводжу своїм кругленьким почерком людини, звиклої писати доповіді: «Зухвале пограбування потяга» — і починаю описувати все, що бачив і чув.

На службі Його Величності