Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Він замислюється. Ми тримаємо один одного на прицілі, потім Боротянський опускає свій револьвер.

— Чорт забирай, а ось вас я не врахував, — він розгублено крутить головою.

— Ніхто не може врахувати все і всіх.

— А навіщо вона вам? Чи, може, ви й самі закохалися, Іване Карповичу? — Володимир прискіпливо дивиться мені в очі. Я посміхаюся.

— Я простий мужик, куди мені задивлятися на таку витончену пані.

— Ви б могли втекти з нею.

— Щоб бути її візником десь у Парижі чи Лондоні? Ні, дякую.

— Тоді навіщо ви втрутилися?

— Я вже сказав: щоб запобігти біді та гріху.

— І ви хочете, щоб я в це повірив?

— Мені байдуже, — чесно кажу я.

Боротянський і далі дивиться мені в очі, дивиться довго. Я не відводжу погляд.

— Я так розумію, що приводу для торгу немає, — нарешті каже він.

— Жодного, — киваю я.

— Добре, тоді забирайте її, — він вказує на Олену.

— Гроші на дорогу, — нагадую Боротянському.

— Чому я мушу їх давати?

— Бо так дешевше покінчити з цим, — логіку грошей він мусить розуміти. Так, всміхається, відраховує гроші. Я ножем ріжу мотузку і звільняю Олену. Слідкую за Боротянським, не довіряю йому. Олена підходить до тіл убитих товаришів. Присідає біля Сашка. Дивиться.

— Що ви зробите з тілом? — питає у Боротянського.

— Не знаю, я ще не вирішив. Що б ви порадили, Іване Карповичу?