Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Йдеться про безпеку самого государя імператора! — несподівано каже генерал, і тут вже я зупиняюся. Дивлюся на Нього. Він киває. І обличчя серйозне, не схоже, що жартує.

— Самого государя? — дивуюся я.

— І його родини, і всієї держави нашої, рідної Вітчизни. Надважлива справа, тримається в страшенній таємниці, ви — третя людина у всій імперії, яка про це знає. Третя! Іване Карповичу, заради государя ви мусите!

— Ну, заради государя відмовити не можу, — кажу і повертаюся до стільця. І царя нашого я поважаю, але ще більше знаю, що не треба серйозних людей дражнити до краю. Ось приїхали аж сюди, плани на мене мали, то краще не розчаровувати, бо що-що, а життя мені спаскудити вони зможуть.

— Дякую, Іване Карповичу, Іполит Всеволодович казав, що ви справжній патріот, — генерал помітно зрадів. — Отже, згоду отримано, тепер деталі. Бунтівники дали об’яву, що набирають людей на роботу. Вам треба на ту роботу потрапити і подивитися, що там вони готують. Не думаю, що це довго триватиме, тиждень-два, не більше. Зараз їдемо до Києва, а звідти до Одеси.

— Навіщо до Одеси? — кривлюся я.

— Бунтівники саме там людей набирають.

— До Одеси мені не можна, — хитаю я головою.

— Чому це?

— Бо був у мене у справах служби конфлікт з одеськими кримінальниками.

— Та коли це було!

— Давненько, але думаю, що запам’ятали вони мене.

— Іване Карповичу, треба до Одеси.

— Там же свої агенти.

— Місцевим ми не довіряємо, бо підозрюємо, що там зрадник є. Агентів з Києва та інших міст уже шість разів надсилали, і жодного результату — відсіювали їх бунтівники. Потрібна нам людина дуже досвідчена, щоб обдурити негідників. То на вас уся надія. Може, вас есери не помітять.

— О Господи! Так це ще й есери! — зовсім спохмурнів я, бо ж більших зарізяк годі й вигадати. Анархісти — небезпечні, есдеми — небезпечні, але ж есери — то взагалі жах.

— Есери, Іване Карповичу, есери. Ну що, їдьмо! — помітно зрадів генерал. — Тільки в мене одне запитання.

Яке?

— А звідки ви дізналися, що я генерал? — з підозрою дивиться на мене, а я усміхаюся.

— Так я ж двадцять років прослужив! У мене око заточене чини з’ясовувати, навіть коли в цивільному людина! Хвилину-другу подивлюся на людину і можу сказати, якого вона рангу.