— Куди? — шипить.
— Додому! — кажу я гучно, і аж сіпається він. Мабуть, боїться, щоб хтось за дверима нашу розмову не почув. Але почує, обов’язково почує, це вже точно. — Мало того, що вночі забрали з дому, так ще поводитися так! Я не візник п’яний у поліцейському відділку! І не солдат перед командиром! У відставці я, і дозволу, щоб сідати чи стояти, мені не потрібно! Командуйте підлеглими своїми, а я вже якось сам!
Голос у мене такий, що за потреби й скло у вікнах тремтітиме. Недарма ж у церковному хорі співаю. Отець Андрій, батюшка з Капітанівки, каже, що сам архієрей, коли на храмове свято приїздив, запримітив голосище мій і до Сум запрошував, щоб співав я у кафедральному хорі. Але хутір у мене, куди там до Сум їхати.
— Зупинитися! Я наказую! — аж шипить офіцерик, а я вже до коридора виходжу. Не те щоб дуже вже хотів ворогів наживати, але тут треба одразу дати зрозуміти, як із тобою можна поводитися, а як ні. Щоб знав цей жевжик, що я йому не ванька якийсь.
— Іване Карповичу! — чую я чийсь голос, коли вже вийшов до коридора. Озираюся, бачу чоловіка років за п’ятдесят, високого, худого, у сюртуку. — Поверніться, будь ласка, — каже він своїм приємним голосом, а потім строго дивиться на того дурника, що на мене кричав. — Підполковнику, не забувайте, що ви працюєте з цивільними людьми, то будьте ввічливим!
Той ледь не луснув від хвилювання, а я аж потилицю зачесав. Бо ж таке дурне, а вже підполковник. Так і до генерала недалеко. Ні, щось не те у милому Отєчєстві відбувається, коли такі ниці люди таку кар’єру роблять.
— Прошу, — каже чоловік, який, мабуть, генерал і є, коли он підполковник так перед ним трясеться.
— Дякую, — повертаюся до номера, заходимо в дальню кімнату. Це робочий кабінет: стіл, за ним шкіряне крісло велике, а перед ним кілька стільців.
— Сідайте, — запрошує мене господар і сам не у фотель сідає, а на стілець навпроти мене. Тобто показує, що розмовлятиме зі мною не як начальник із підлеглим, а як рівний з рівним. Розумна людина, хоч і генерал. Сідаю, він дивиться мені в очі, витримує паузу.
— Вас мені порадив полковник Василевський. Пам’ятаєте такого?
— Так точно. У справах служби зустрічався з ним під час відрядження до Великого Князівства Фінляндського.
— Характеризував він вас дуже добре, тому ми й вирішили звернутися, — сказав і знову дивиться. Серйозна людина, по очах видно. — Ми просимо вас допомогти нам в одній справі.
— Та я вже ж не перший рік у відставці. І у вас же штатних агентів цілий натовп, — кажу, а сам відчуваю, як серденько затупотіло. Цікаво йому зробилося. Що за справа така?
— Натовп є, а людей потрібних немає, — зітхає генерал. — Тому звернулись до вас Самі розумієте, якби не було гострої потреби, то не їхав би я з Петербурга до цих Ромен.
Ну, це так, Ромни не Лівадія, куди охоче їдуть.
— А що за справа?
— Треба найнятися на роботу до групи бунтівників і дізнатися про їхні плани, — каже генерал., а я навіть стримуватися не став. Бо хоч справи я люблю, але щоб до бунтівників у кубло лізти, це вже не по мені. Я розслідувати хотів, а не провокатором ставати.
— Пане генерале, я цієї каші на службі наївся, то вже вибачте. Хутір у мене, хліб треба прибирати і...
— Ми заплатимо, — каже генерал.
— Дякую, я й сам собі зароблю. Не ображайтеся, але старий я зі смертю гратися, — підводжуся я, вклоняюся і прямую до дверей.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша: Назустріч славі“ на сторінці 70. Приємного читання.