Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Що? — дивується Боротянський.

— Дайте мені хвилину і помовчіть, — каже Олена.

— Хвилину? Навіщо?

— Я хочу уявити свою мрію.

— Мрію? Яку мрію?

— Куди б я хотіла потрапити, якби відійшла від справ.

— І куди?

— Не ваше діло.

— Ну, все ж, цікаво.

— А мені ні, мовчіть, — відрізає Олена.

— Але... — починає, було, Боротянський, а потім сміється. — Я зрозумів. Це ви хотіли зачепити мою цікавість. Зобразили таємницю, яку мені б хотілося дізнатися, і потім спробували б на цьому зіграти. Але дарма. Мене важко обдурити. То вигадуйте свою останню мрію, у вас є хвилина.

Тиша Я рахую секунди. Не знаю, можливо він лише лякав, цей Боротянський. Можливо. Але я мусив втрутитися. Я не міг дозволити вбити зв’язану жінку. Це проти моїх правил Так не можна Так, вона злочинниця, але нехай відповідає за свої злочини сама А це — моя справа, я не хочу ставати співучасником вбивства, нехай про мою участь ніхто і не дізнається. І...

Секунди летіли швидко, і в будь-який мент міг пролунати постріл. Я гучно кахикнув. Це кахикання пролунало як залп артилерійської батареї, таке воно було несподіване.

— Хто тут? — по голосу було чутно, що Боротянський дуже злякався. Не чекав. Він усе прорахував, окрім свідка за стіною.

— Ви не можете вбити її, — я сказав це і перекотився від дірки у дверях. Все ж таки я досвідчений філер, я розумів, що граюся з вогнем, а ще почув, як револьвер цокнув на столі.

— Обережно! — закричала Олена, і майже одразу пролунав постріл. Рушниця, з обох стволів.

Жакани пробили двері, товсті дерев’яні двері. Дірка, у яку міг би пролізти кулак. А зараз крізь неї падало світло з кабінету. Якби я залишився лежати там, то був би вбитий. Але я стояв за стіною. Вдарив з усієї сили ногою, і двері з хрускотом відчинилися.

Я увійшов до кімнати. Боротянський вирячився на мене. І очима, і револьвером Але револьвер був і в мене.

— Краще не треба, — сказав я.

— Ви? — він здивувався. — Іван Карпович? — О, навіть упізнав!