Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Тут теж два варіанти. Або тихенько поховати і забути, або викликати поліцію і роздмухати справу, ставши героєм для одних і негідником для інших.

— І що краще?

— То вам вирішувати, Володимире.

Він замислюється.

— Я не хочу цієї слави. — нарешті каже Боротянський. — Обійдуся без поліції.

— Ви поховаєте їх по-людськи? — киває Олена на тіла.

— Так, — обіцяє він. — Після того, як ви поїдете. До речі, думаю, що негоже відпускати жінку вночі саму. Так, Іване Карповичу?

— Я довезу пані до станції, — обіцяю я. — Сани мусять бути десь неподалік. Ви ж не проти, що я їх використаю?

— Ні.

— Тоді до побачення.

Ми тиснемо один одному руку. Але револьвер я тримаю напоготові. Виходимо з жінкою, поспішаємо за двір. Боротянський не дурень, щоб ризикувати і намагатися полювати на нас, але всяке може трапитися з людиною. Ось ця Олена, запекла бунтівниця, несподівано вирішила покинути справу революції. Хто такого міг очікувати?

Знаходимо сани та коня, всідаємося і їдемо.

— Куди ми? — питає вона.

— До Сум. У Ромнах вам буде небезпечно, бо вас могли запам’ятати.

Далі їдемо мовчки. Ніч, мороз, тиша, місяць освітлює нам шлях.

— Чому ви врятували мене, Іване Карповичу? — несподівано питає вона.

— Я вже казав.

— Щоб не допустити гріха? Щось не дуже переконливо звучить.

— Але це так.

— Ви такий побожний? Чи це черговий концерт на кшталт того, що влаштував Володимир, який удавав давньохристиянського мученика?