Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

літку люблю я спати на вулиці, а не  в хаті, дихати свіжим повітрям, насолоджуватися прохолодою. Воно-то, звісно, комарі налітають, але я замовив поштою сітку дрібну, яку мандрівники використовують у подорожах дикими краями, то тепер недосяжний до комарів, як Його Величність для бунтівників. Дзижчать кровопивці за сіткою, жадають крові православної десь на віддаленні, а вкусити не вкусять. Сітку я натягнув у садку, під двома яблунями. Над сіткою ще навіс зробив, щоб і яблука стиглі не гепали, і дощ не турбував. Під сіткою в мене дерев’яні піддони, на них сіна пахучого копа, зверху ряденце чистеньке і кожух, бо вранці прохолодно стає, і тут уже приємно вкритися, угрітися, як у Бога за пазухою.

Хутір мій від людей далеко, у степах, але шлях неподалік проходить. Шляхом тим різні люди ходять, є серед них і на майно чуже ласі, то сплю я на дворі не сам, а під охороною двох песиків — Одновуха і Чорного. Кожен з них мені по пояс, вовка легко придушить та й людину не відпустить. Відтоді, як у мене коней вкрали, завів я собачок. Оце вони кумпанію мені складають у садку. З ними спокійно можна спати, бо жодна зараза не підійде непомітно.

Лежу, розкинувся на сіні, наче річка у повінь, дихаю на повні груди повітрям. Ось чого добре на землі жити — повітря тут чистеньке, не так, як у Києві, особливо взимку, коли палять усі й не продихаєш. А вода! Тут наберу цеберко з криниці, п’ю, і аж солодка водиця, а в Києві п’єш і горло дере. А ще зуби в мене посипалися через погану київську воду. Це не я сам вигадав, лікар мені сказав. Ну, і тиша ж іще. У Києві як не ховайся, а тиші не знайдеш. Навіть уночі хтось та проїде вулицею, цокотітиме бруківкою, а тільки до ранку справа — і починається гримотіння. Тут же така тиша, що спочатку аж вуха боліли. Лише листочки в саду шелестять потроху, і все.

Тільки ото про тишу подумав, як загарчали мої песики. Я сплю далі, уваги не звертаю, бо, може, птах який пролетів, чи заєць схвилював собачок. Зараз заспокояться. Але ні, не заспокоюються, почали гавкати. Чого це вони? Невже гостей якихось непроханих почули? А потім наче двигун гуркотить. Може, в Києві чи Харкові машиною вже нікого не здивуєш, бо їх там череди цілі, а в наших палестинах немає їх зовсім, хіба автоперегони якісь трапляться, та й то центральним шляхом їдуть, а в мене ж на узбіччі хуторок. Ніколи сюди машина не їхала, а тут гуркотить. І все ближче, все гучніше. Очі я відкрив, розумію, що не сниться це мені, а насправді.

Підхопився я, дивлюся, онде і фари на дорозі мигкотять. Таки машина до мене їде. Я револьвер з-під подушки взяв, бо собаки собаками, а зброя ще ніколи не заважала, пішов у двір невідомих гостей зустрічати. Собаки мої аж казяться від люті, гавкають, наче з гармат стріляють, бо ж голосисті — страх. Я їх у дворі припнув, щоб не наробили шкоди гостям. Сам револьвер напоготові тримаю, чекаю.

— Тихо ви! — кажу собачкам. Бачу, машина перед воротами зупинилися, дверцята ляснули, вийшов хтось і стукає у хвіртку.

— Є хто вдома? — питає гість, і голос його мені знайомий.

— А хто потрібен? — намагаюся згадати, де той голос чув. Спросоння це непросто.

— Іване Карповичу, це я! — Господи Боже мій, та це ж їх благороді голос! Штабс-капітана Мельникова, мого колишнього керівника в Київському охоронному відділенні! Давно я його не чув, ось і не пізнав.

— Ваша благородь?

— Я, я! Відчиніть, Іване Карповичу!

Звісно ж, відчиню, такі гості.

— Заходьте, — запрошую. Бачу, що їх благородь не сам, а ще з кимось. При світлі фар не роздивишся добре, але невеличкий, у цивільному наче, стоїть біля машини. Штабс-капітан зайшов у двір сам, його товариш залишився стояти перед воротами. І двигун у машині не вимикають.

— Ваню, — шепоче Мельников. — Швиденько одягайся, і їдьмо!

— Куди? — дивуюся я.

— До Ромен!

— Що мені там робити?

— Справа державної важливості!

— Та я ж у відставці!

— Ваню, ти навіть не уявляєш собі, що це за справа! Одягайся швидше і поїхали! — шепоче мені їх благородь, голос у них тремтять, як завжди було при дуже великому начальстві. То пуцьвірінок біля машини — начальство велике? Куди світ котиться? От раніше було начальство! Усі богатирі, на голову за тебе вищі, з голосом, наче у труби Єрихонської, кулаком по столу вдарить — аж хвилі стільницею біжать! Справжнє начальство, якому інколи варто було зирнути грізно, щоби людину на місце поставити. А то що за начальство, мале та худе, такого тільки у кур’єри брати.