Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Насправді є кілька варіантів, — посміхається Володимир. — Я вільний обирати будь-який з них. Отже, я міг би стати павуком, який запопав чарівну муху. Під будинком є великий підвал, де я міг би тримати вас, наче наложницю, і пити досхочу солодке вино вашого пречудового тіла.

— У селі чули постріли, — хрипко каже Олена.

— Навряд чи. Я ж навмисно зробив засідку всередині будинку. То в селі не почули. А як і почули, я завжди можу сказати, що відганяв вовків від конюшні.

— Який другий варіант? — вона спокійна, і це викликає повагу. Вона безпорадна перед цим негідником, але тримає себе у руках.

— Другий варіант — я вбиваю вас Не з рушниці, бо я не хочу бути вбивцею жінки, нехай і революціонерки. Я застрелю вас із револьвера ваших спільників. Мабуть, із Сашкового — здається, вам так буде приємніше. А потім викличу поліцію. І розповім, як злочинці напали на мене і я мусив убити їх, щоб врятуватися. А вас застрелили випадково ваші ж поплічники. Так я стану героєм, отримаю орден та пошану.

— А якщо поліція спитає, де ми переховувалися скільки днів? І як опинилися у вас?

— Поліція нічого не питатиме, повірте мені. Вони будуть такі задоволені знахідкою злочинців, що й не подумають розслідувати якісь дрібниці. Переможців не судять, ви ж знаєте.

— Що ще?

— Більше нічого. Варіанти лише два.

— А такого, щоб відпустити мене, немає?

— На жаль, ні. Вибачте, — він сміється, робить паузу, чекає її слів.

— То який ти обираєш? — питає вона.

— Звісно, коли я дивлюся на вас, на вашу красу та розум, я хочу зупинитися на першому варіанті. Але я ж розумію, що це гріх та блуд. Це проти Бога і проти закону. Отже — другий.

— Хіба вбивати — це по-Божому?

— Будемо вважати, що я просто чинитиму правосуддя. Ви ж убили багатьох людей, а ось тепер будете покарані.

— А почекати трохи і побачити мене в зашморгу ви не хочете?

— Ні. Бо вийде, що я віддав даму на смерть. Виглядатиме не дуже красиво. До того ж, буде довгий суд, частина газет стане на ваш бік, приїдуть красномовні адвокати, які почнуть вас захищати і таврувати мене як одного з псів режиму. Потім у Петербурзі подумають і змінять вам зашморг на каторгу, а мені почнуть приходити листи з прокльонами, мовляв, я винен у тому, що ви будете в Сибіру. А ви ще вирішите помститися. Навіщо мені все це?

Я чую клацання. Це зведений курок револьвера.

— Олено, я справді дуже щасливий, що зустрів вас. Ви незабутня жінка, і я пишаюся знайомством з вами. Ви знали, на що йшли, тож не думаю, що смерть зараз буде для вас несподіванкою. Отже, прощавайте, Олено, був радий знайомству з вами. Зараз, якщо хочете, можете сказати своє останнє слово.

Вона сміється. Спокійно, наче не стоїть на межі смерті.