Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ага До сповіді стане і все якісь дурниці розповідає, наче насміхається з мене. І причащався коли, то так дивиться на мене, наче на дурня, наче знає щось таке, чого я не знаю. Кілька їх таких було. Але зараз цей Сверстюк згорів, а інші поїхали звідси, мабуть, злякалися Божої кари за невір’я своє.

— А як думаєте, що за сектанти? Штунда?

— Та ні. Штунда любить до себе зваблювати, Біблію читати і на свій осудний умішко її розуміти. А ці були від усіх окремо, ні з ким не товаришували, а до церкви ходили, так наче лише для того, щоб я в поліцію не сповіщав. Погані були парафіяни. Тут узагалі справи занехаяні були. До мене служив тут отець Іонафан, так той службу Божу мужицькою говіркою провадив, хоч це і заборонено керівним архієреєм. Книги богослужбові мав київського друку, на одній узагалі було написано, що дар від зрадника Мазепи! Ну хіба так можна? Я почав як треба службу провадити, а місцеві давай ремствувати, що не розуміють нічого і хочуть як раніше. Багато хто і ходити перестав, то довелося до поліції звертатися, щоб навели лад. Тепер до церкви наче ходять, але немає у них істинної віри. Недовірки якісь.

Зітхає панотець, видно, що важко йому тут.

— Або он розписи в церкві! Соромно додивитися! У Діви Марії щоки рум’яні, наче в сільської дівки, і брови чорняві у палець завтовшки! У Господа нашого ледь не оселедець на голові зображений, і ще одягнений він у шаровари! А легіонери римські — так ті у формі солдатській. Ну що це за неподобство таке! Я вирішив ту мазанину заляпати й істинні картини зобразити, як того вимагає Священний Синод. Привіз іконописця аж із Почаєва, а його місцеві одразу споїли. І перестали гроші за треби платити. Бідую я тепер. Дикі тут люди, ох, дикі, одне слово — хахли.

Він би ще і далі скаржився, але поїхав я, бо поспішав. Дорогою думав, що от важко панотцю, бо відірвався він від коріння. Народився десь на Рязанщині, там би йому і жити, але ж оце приїхав сюди, а тут усе йому чуже. Я ось у Туркестані служив. Наче ж непоганий край, зими немає майже, фруктів усіляких повно, хліб родить добре, але чужий край. Можна було б після служби там залишитися, і землю давали, але не залишився, бо сумно мені там було. Наче в гостях я. Трохи побути можна, а потім додому хочеться. Ось тут же мені добре. Дивлюся я на лани та луки, пташки мені співають, і небо всміхається. Добре.

За таким боголюбним розумуванням приїхав я до Гадяча, знайшов тамтешню буцегарню. Пригостив сторожа горілкою, розповів, що коней у мене вкрали.

— Мені б ото з конокрадом побалакати, спитати, куди їх продав. Бо ж досі ввижаються, така трійка вороних була!

— Добре, поговориш, тільки ти спочатку зі мною випий! Я сам не можу, бо то ж пияцтво! А з хорошою людиною — то кумпанія! — каже сторож, у самого ніс наче помідор у серпні, очі запухли, видно, що не перший день поспіль добру кумпанію має.

Трохи побалакали, горілки сторож випив, засинати почав, ледь його розштовхав, щоб відвів він мене до Ваньки Порепаного. Той у окремій камері сидів. З побитою мордою. Вже синці сходити почали, на жовті плями переродилися. Побачив мене Ванька і дивиться.

— Ти хто такий? — питає так зухвало і спльовує на підлогу, де і так уже слини калюжа ціла, наче верблюд тут сидить, а не людина. Верблюд — це звірина така азійська, наче кінь, тільки два горби на спині має, їсть колючки, не пити може тиждень і плюється, ніби єхидна якась.

— Тобі, Ваню, в морду дати чи сам ввічливішим станеш? — питаю у нього.

Дивиться він. А я кисет дістаю. Он як у Ваньки очі запалали. Руками потягнувся, видно, що скучив за тютюном.

— Дайте на цигарку, дядьку! Дайте!

— Розкажи мені, Ваню, дещо, і буде тобі тютюн. Домовилися?

— А що розказати? — дивиться на мене підозріло.

— Чув я, що ти у Сверстюка бував. Ось про це і розкажи.

— А навіщо це вам?

— Слухай, хлопче. В мене тютюн, і я тут запитую. А як не хочеш тютюну, то твоя вже справа, — відступаю я до дверей.

— Та зачекайте, зачекайте! Я розповім, розповім!