Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Це небезпечна справа, — нарешті кажу і кручу головою, мовляв, схиляюся до того, щоб відмовити.

— Так, Іване Карповичу, небезпечна. Я знаю ваш гонорар за звичайні справи і потроюю його. Плюс я готовий оплатити ваші подорожі, які знадобляться в цій справі.

Я подумки віддаю йому належне. Ні, він зовсім не розкидається грошима, він знає їм ціну. Його пропозиція на нижній межі можливого. Точне влучання. І він не боїться оплачувати мої подорожі, бо розуміє, що я занадто люблю свою справу, щоб не шукати, а просто тринькати гроші.

— То як, ви згодні?

— Так. Але я хочу, щоби наша домовленість була зафіксована на папері, — кажу Посульському, і він усміхається.

— Так, я знаю про це ваше правило і поважаю його. Документ кращий за будь-які слова. Ось договір, який ми підпишемо.

Посульський дістає з валізки, яка стоїть біля столу, шкіряну теку, а вже з неї аркуші паперу, на яких чітко викладено, що я мушу зробити, щоб отримати винагороду. Окремим пунктом зазначено, що я довічно мушу зберігати в таємниці всі подробиці цієї справи.

— Ось вам сто рублів, це на перші витрати. За необхідності телеграфуйте в мою контору, підписуйтеся Іваном Розшукаєвим, і вам надсилатимуть потрібну суму.

Дивлюся, а він уже заспокоївся. Справи дозволяють утекти від страху. Я прочитав договір, підписав обидва примірники, те саме зробив і Посульський.

— А тепер я хочу, щоб ви ще раз мені все розповіли в подробицях про ту ніч, — кажу йому.

— Мені б не дуже хотілося згадувати. Краще ось, почитайте, це матеріали, які встигла назбирати поліція, поки справу не закрили. І мої спогади. Залишайтеся тут, вивчайте. За три години я заїду. Якщо будуть ще запитання, то відповім.

Він дав мені ще одну теку, вклонився і пішов до дверей. Я почекав кілька секунд, а потім підійшов до вікна Побачив біля входу в ресторан екіпаж із зачиненими вікнами. Біля дверей екіпажу стояв дебелий чоловік у потертому піджаку. Та й кучер он сидів немаленький. Слід розуміти, пан Посульський справді хвилювався за свою безпеку. Онде він вийшов, озирнувся на ресторан, трохи вклонився мені. Сів до екіпажу й поїхав. Я повернувся за стіл і почав вивчати зібрані матеріали. За годину з усім ознайомився, запитань до Посульського в мене не було, то я пішов, не чекаючи його. Коли їхав з ресторану, уважно стежив, чи немає хвоста Ні, ніхто за мною не слідкував. І до самого дому нічого підозрілого не помітив.

На хуторі я кілька днів займався своїми полями, а вечорами сидів над справою Посульського. Оце шукати, думати, ловити — мені наче пісня. Людина ж мусить таку собі справу знайти, щоб душа співала От я думав, що коли після служби у відставку вийду, буду на хутірці власному сидіти, чай із варенням вишневим попивати і радіти. Хутір купив, самовар поставив, варення зварив, посидів тиждень за чаями, і стало мені нудно, хоч вовком вий. Вкладуся спати — контора сниться, наче я на службі, бігаю Києвом, бунтівників шукаю. Прокинуся на хуторі, і вставати не хочеться, а аби випити та далі лежати. Однак до чого випивка доводить, я знав, тож придумав торгівлею зайнятися. Якраз і врожай перший поспів, почав ним торгувати. Продав, прибуток мав, але от не співає душа Байдужі мені ті червінці, є і є, серця не гріють. Думаю, ну то ж жидівська справа — гендлювати, а я людина православна, з селян, хліборобством займуся. Навесні став за плуг, самотужки зорав багатенько, виснажився так, що аж паморочилося, а нудно так само. Не моє. Не співає душа, а скиглить, наче собака на морозі. А тут перша справа прийшла, попросили допомогти дещо розкрити. Від нудьги узявся, а тільки думати над нею почав, так і ожив! Чую, душа співає, кров вирує, наче я чарку горілочки випив, а навколо музик з півдесятка шкварить. Аж підкидає мене. Ото тоді я і зрозумів, що не можу без справ жити. Думав уже на службу повертатися, але потім подумав, що чого це я буду на когось працювати, коли можу на себе. Сам собі пан. Отак і працював. А душа співала, яка б важка справа не була.

Тут же справа була, наче горіх залізний. З розповідей Посульського й наданих ним документів випливало, що злочинці, яких він розшукував, володіли майстернею на межі Харківської та Полтавської губерній, при дорозі, де заманювали до себе перехожих із невідомою, але, скоріше за все, поганою метою. Після втечі Псеульського злочинці підпалили свою майстерню і зникли всією родиною з частиною майна у невідомому напрямку. Оскільки невдовзі послані по дорогах козачі роз’їзди нікого не знайшли, то, скоріше за все, втікачі переховувалися десь поблизу. Може, у лісі, а може, в товаришів, що жили неподалік. За документами майстернею володів Микола Сверстюк, уродженець Єлисаветграда Але коли полтавська поліція звернулася до колег у Єлисаветград, то з’ясувалося, що ніколи про Миколу Сверстюка, майстра по залізу, там не чули, а паспорт його, судячи з усього, був підроблений. Подальша перевірка виявила, що поштою Сверстюк не користувався, якихось зв’язків не мав, жив собі при майстерні, заробляв на життя. Жодних претензій до нього від влади не було, навпаки, була йому вручена подяка, коли Сверстюк сповістив про трьох анархістів, що ховалися від поліції. Одним словом, поважний громадянин, але з підвалом, повним людських кісток.

Про ті кістки була доповідь повітового лікаря, який засвідчив, що кістки таки людські й вони не були викопані десь із землі, як то буває на колишніх цвинтарях. Лікар підтвердив сліди ножів та сокир на кістках і черепах, при цьому зауважив, що сліди були схожі не на поранення, а, скоріше, на пошкодження, які виникають під час розбирання туш. Також лікар звернув увагу на те, що кістки належали здебільшого дорослим чоловікам та жінкам. Серед кісток і черепів не було кісток маленьких дітей, а також старих. Наймолодші кістки належали підліткам орієнтовно років п’ятнадцяти, а найстаріші — чоловікам до п’ятдесяти років. Стосовно того, яким чином збиралися кістки і звідки на них сліди ножів та сокир, лікар жодних версій не висував, написав лише, що «про це страшно навіть помислити».

Уважно вивчивши всі документи, передані мені Посульським, я склав план своїх дій у цій справі. Спочатку я вирішив поїхати на місце, спробувати додатково щось дізнатися про Сверстюка та його родину. Десь за тиждень запряг я вранці Чалого і покотив у бік Гадяча Прибув туди під вечір, хотів знайти, де переночувати, але дорогою трапився один зачинений трактир і нічого більше. А ще зустрілася мені на дорозі компанія якихось босяків, що смажили на узбіччі зайця і запрошували до вечері, але з ними я ночувати не схотів, бо легко пізнавав кримінальників.

Можна було повернути до села, яке було поруч, але вирішив заночувати прямо в бричці. Знайшов невеличкий гайок неподалік дороги, заїхав туди, випріг Чалого, припнув його залізним ланцюгом до дерева, не для того, щоб не втік, а для того, щоб не вкрали. Насипав Чалому вівса, сам з’їв куліш із салом, який приготувала в дорогу Уляна Гаврилівна Потім назбирав хмизу, розпалив невеличке багаття, на якому зігрів собі води для чаю в прихопленому з дому чавунці. Попив чайку та влігся у бричці, прикрившись ковдрою.

Спати міг спокійно, бо Чалий мій був розумним конем і як тільки чув, що хтось наближається, одразу починав хропіти і тупати копитами. Охороняв краще за собаку. Десь під ранок я почув хропіння Чалого і прислухався. Вже потроху світало, я відчував, що Чалий чомусь хвилюється. Потім почув якийсь рух поруч. Удав, що міцно сплю, а сам узявся під ковдрою за револьвер, який не полишав у подорожах. Почув, як Чалий щось почав гризти і заспокоївся. А ось у візок зазирнув якийсь хлопець. Обережно почав нишпорити речами. Злодій. Я почекав, а потім ногою притиснув руку злодія. Він закричав з переляку, а я вдарив його рукояттю револьвера по голові і підхопився, готовий стріляти, якщо злодій був не один. Але хлопець був сам. Впав зі скривавленою головою, потім підхопився, намагався втекти, але я його легко наздогнав і притяг до брички, де знову хвилювався Чалий. Біля коня лежала грудка солі, якою крадій намагався заспокоїти тварину.

— Не вбивайте, будь ласка, не вбивайте! — шепотів хлопець і перелякано дивився на мій револьвер. Я обшукав його. За халявою чобота знайшов ніж. Довгий та гострий.

— Не вбивайте! Благаю! Сирота я!