Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Яз Чернеччини, з лікарні, де Григорій Богданович раніше працювали.

— А я вас десь могла бачити? — питає вона.

— Та ні, навряд чи, — кажу я.

— Ну, заходьте, зараз я дядькові скажу.

Зайшов я всередину, там було ошатно, а головне тепло, бо на вокзалі я вночі трохи змерз.

— Роззувайтеся і проходьте сюди! — сказала жіночка з кімнати поруч. Я чоботи скинув, добре, думаю, що в шкарпетках, а не в онучах, а то б осоромився.

Зайшов до кімнати, побачив там у ліжку старого чоловіка.

— Дядько пошкодив стегно, то не підводиться зараз, — пояснила жінка, допомогла старому всістися, підклала під спину подушку і вказала на мене.

— Це гість із Чернеччини, дядю.

— Доброго дня, — старий уважно роздивлявся мене. — Щось я вас не впізнаю.

— Я від пана Черняка, вашого наступника у лікарні.

— А, від Миколи. Слухаю вас, — старий добре розмовляв, і видно було, що при пам’яті.

— Чи можу я попросити залишити нас? — спитав я у жінки.

— Так, звісно, — всміхнулася вона, ще раз мене роздивилася і вийшла, зачинивши за собою двері.

— Григорію Богдановичу, я до вас в одній важливій справі, — одразу почав я. — У Чернеччині сталася біда. Загинула дитина, якось дуже дивно загинула.

— Випита кров та вовчі сліди? — закивав дід.

— Звідки ви знаєте? — здивувався я.

— Знаю. Візьміть, будь ласка, з шафи чорну шкіряну теку. На третій полиці. Дайте мені.

Я подав йому теку, він розкрив її, дістав якісь папери.

— Будь ласка, окуляри.