Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Звідки?

— З Боротянки.

— І що?

— Подивився, плюнув та поїхав.

Я киваю головою.

— Той пан хитрий, міг плюнути, а сам уже хабарі носить, щоб йому ліс віддали.

— Дурний, хто цей ліс купить, бо ж болота тут.

— Ну, є болота, а є і пагорби.

— На пагорбах вирубали все, ще коли залізницю будували.

— Може, вже виросло?

— За сімнадцять років? — крутить горбань головою.

— Братику, — чую голос я приємний, і виглядає з хати дівчина.

— Вдома сиди! — рикає на неї горбань, вмить утративши спокій, і двері переді мною зачиняє. Але я чобіт поставив, то не зачинить. І дівчину я встиг побачити. І знаєте, дуже я здивувався, бо ж не дівчина, янголятко якесь. Тендітне, ніжне, зі шкірою прозорою, оченятами блакитними, кучериками білявими. Гарненьке, як із картинки. Тепер аж зрозумів я, чого Боротянського крутить і не відпускає.

— Ногу прибери! — лютує на мене горбань і все намагається двері зачинити.

— Чого ти бісишся? — кажу я, а сам все ту дівчину згадую.

— Ногу прибери! — і як вихопить револьвер. Я так обережно руки підняв.

— Прибираю, прибираю.

— Геть звідси! — аж шипить горбань, наче змія отруйна.

— Добре, йду, — позадкував я з двору.

Вийшов, у сани сів і поїхав. Бачу, що недарма Боротянський до мене звернувся, ой недарма. Бо небезпечна людина. Як такого на залізниці тримають? Треба буде ще про нього дізнатися. Але то потім, а поки хату обхідника об’їхав, здивувався, що живе людина гірше цигана, поїхав собі далі. Через ліс, щоб у бік Ромен на дорогу виїхати. Снігу багато було, довелося з саней зійти і самому попихати. В одному місці натрапив на сліди, собачі чи вовчі. Коні, як їх побачили, так швидше пішли. Ледь пробилися ми до дороги, а там уже по накатаному аж полетіли. До вечора був у Ромнах. Пішов побалакати з залізничниками. Вони якраз у генделику біля майстерень горілочку вживали по закінченні зміни. Забалакав з одним дядьком, який тут від самого початку працював. За те спитав, за се, потім згадав про обхідника з більмом.