— Що?
— До мене у лікарні працював Григорій Богданович Коцюба Зараз він старий та хворий, мешкає у племінниці в Бахмачі. Так от він щось розповідав... — Черняк робить дивну паузу, наче не знає, як сказати.
— Про що?
— Про загиблих дітей. Але я майже не слухав, думав, що зовсім здурів дід з горя. В нього тоді родина трагічно загинула Ото б його поспитати зараз.
— Так а що хоч казав?
— Що начебто траплялися йому випадки, коли маленькі діти ось так гинули.
— Без крові залишалися?
— Ну, щось таке. Я ж не запам’ятовував зовсім Може, мені до Бахмача з’їздити?
— Ні, не треба Краще до Ромен з’їздіть, провідайте Голубовського. Передайте, що я справою займаюся, не забув.
— Та ні, — крутить Черняк головою. — Оце як дізнаються, що я жида провідував. Знаєте ж, які в нас жидоненависники. Я он одного разу в академії пісню селянську заспівав; так одразу в мазепинці записали, ледь не в бунтівники. І замість міста якогось великого, куди я, як відмінник, мусив потрапити, запроторили ось сюди. У забите село, — зітхає лікар. — Та це за те, що мужицьку пісню співав, а як довідаються, що жида провідував, — зі світу зживуть. Та й у вас неприємності можуть бути, бо пан справник верещав, що покарає вас за те, що лізете куди не треба.
— Про невдоволення пана справника знаю, але я ж не червінець, щоб усім подобатися.
Ще побалакали ми трохи, і поїхав я до Зеленою яру, де була хата обхідника. Їхав навпростець, через болота Літом там би і пішки не пройшов, а взимку по льоду їхалося легко, хоча кілька раз плутав, аж нарешті виїхав на вузеньку дорогу, по якій і поїхав. Вже далеко по обіді приїхав до хати обхідника і здивувався, якою жалюгідною вона була Якась хатка на курячих лапах. І навколо неї не краще: паркан старенький та дірявий, похилився, наче верба над річкою, замість городу чагарники, колодязь без даху, того й гляди завалиться. Воно-то зима багато чого прикрити сніжком може, але тут така біда, що борони Боже. Сумно все це виглядало, дуже сумно. Я з саней зліз, припинати коней до воріт не став, бо ворота ледь стояли, ще заваляться. Прив’язав до берези поруч і зайшов у двір. Собаки тут не було, здається, як і іншої живності. Зовсім дивно. Дивився у запнуті вікна. Якби не димок із димаря, так і не сказав би, що живе тут хтось. Постукав у двері. Господарі не відчиняли. Довелося стукати довго, аж поки з халупки не почувся голос.
— Що треба? — за неприємним і дратливим голосом я одразу впізнав горбаня, якого бачив колись на ярмарку.
— Обхідник мені потрібен.
— Навіщо?
— Поговорити треба.
— Немає нам про що з тобою говорити!
— А я думаю, що є.
— Немає!
— Хочеш, щоб поліцію привів? — питаю голосно. Поліції мені казати немає чого, але ж тут думка проста. Живе людина на відлюдді, то, може, якісь темні справи і має. Чи ліс підпилює, чи з вагонів щось краде, може, дичину незаконно добуває. Щось таке. І спрацювало. Одразу обхідник двері відчинив. Господи, який же він страшний. З горбом отим своїм, носом довгим та більмастим оком Хай Бог милує, потвора.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша: Назустріч славі“ на сторінці 229. Приємного читання.