Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Що?

— До мене у лікарні працював Григорій Богданович Коцюба Зараз він старий та хворий, мешкає у племінниці в Бахмачі. Так от він щось розповідав... — Черняк робить дивну паузу, наче не знає, як сказати.

— Про що?

— Про загиблих дітей. Але я майже не слухав, думав, що зовсім здурів дід з горя. В нього тоді родина трагічно загинула Ото б його поспитати зараз.

— Так а що хоч казав?

— Що начебто траплялися йому випадки, коли маленькі діти ось так гинули.

— Без крові залишалися?

— Ну, щось таке. Я ж не запам’ятовував зовсім Може, мені до Бахмача з’їздити?

— Ні, не треба Краще до Ромен з’їздіть, провідайте Голубовського. Передайте, що я справою займаюся, не забув.

— Та ні, — крутить Черняк головою. — Оце як дізнаються, що я жида провідував. Знаєте ж, які в нас жидоненависники. Я он одного разу в академії пісню селянську заспівав; так одразу в мазепинці записали, ледь не в бунтівники. І замість міста якогось великого, куди я, як відмінник, мусив потрапити, запроторили ось сюди. У забите село, — зітхає лікар. — Та це за те, що мужицьку пісню співав, а як довідаються, що жида провідував, — зі світу зживуть. Та й у вас неприємності можуть бути, бо пан справник верещав, що покарає вас за те, що лізете куди не треба.

— Про невдоволення пана справника знаю, але я ж не червінець, щоб усім подобатися.

Ще побалакали ми трохи, і поїхав я до Зеленою яру, де була хата обхідника. Їхав навпростець, через болота Літом там би і пішки не пройшов, а взимку по льоду їхалося легко, хоча кілька раз плутав, аж нарешті виїхав на вузеньку дорогу, по якій і поїхав. Вже далеко по обіді приїхав до хати обхідника і здивувався, якою жалюгідною вона була Якась хатка на курячих лапах. І навколо неї не краще: паркан старенький та дірявий, похилився, наче верба над річкою, замість городу чагарники, колодязь без даху, того й гляди завалиться. Воно-то зима багато чого прикрити сніжком може, але тут така біда, що борони Боже. Сумно все це виглядало, дуже сумно. Я з саней зліз, припинати коней до воріт не став, бо ворота ледь стояли, ще заваляться. Прив’язав до берези поруч і зайшов у двір. Собаки тут не було, здається, як і іншої живності. Зовсім дивно. Дивився у запнуті вікна. Якби не димок із димаря, так і не сказав би, що живе тут хтось. Постукав у двері. Господарі не відчиняли. Довелося стукати довго, аж поки з халупки не почувся голос.

— Що треба? — за неприємним і дратливим голосом я одразу впізнав горбаня, якого бачив колись на ярмарку.

— Обхідник мені потрібен.

— Навіщо?

— Поговорити треба.

— Немає нам про що з тобою говорити!

— А я думаю, що є.

— Немає!

— Хочеш, щоб поліцію привів? — питаю голосно. Поліції мені казати немає чого, але ж тут думка проста. Живе людина на відлюдді, то, може, якісь темні справи і має. Чи ліс підпилює, чи з вагонів щось краде, може, дичину незаконно добуває. Щось таке. І спрацювало. Одразу обхідник двері відчинив. Господи, який же він страшний. З горбом отим своїм, носом довгим та більмастим оком Хай Бог милує, потвора.