Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Злий він, бо з усіма тоді лаявся, і боялися його люди.

— А сестру його бачили?

— Сестру? В нього сестра є?

— Є, з ним у хатинці при залізниці живе! І от якщо цей обхідник — справжній диявол, то сестра його — справжній янгол! Обличчя — як з картини, кучерики біляві, шкіра ніжна, фігура! Сама досконалість! — аж зітхає Володимир і слинку ковтає.

— Бачу, подобається вона вам? — питаю я, а гість ніяковіє.

— Ну, як сказати... — він розводить руками.

— Та вже кажіть як є.

— Закохався я! — махає він руками. Як у всіх панів, вони в нього коротенькі та доглянуті: долоньки невеличкі, біленькі, пальчики справні, наче сосиски німецькі. А мужицькі долоні великі, важкою роботою розбиті, зі шкірою грубою та порепаною, у яку земля в’їлася, пальцями покрученими.

— Так, що от тільки про неї і думаю! — продовжує Боротянський і зітхає. Дивуюся я, бо ж серйозна людина, справою займається, а оце наче гімназист якийсь про кохання-махання заговорив. Це у панів часто така дурня трапляється.

— Ну, це справи молоді, зрозуміло. А що вас до мене привело? — не дуже-то розумію.

— Хочу я, щоб ви того обхідника перевірили.

— Тобто?

— Погрожував він мені.

— За що?

Тут Володимир Петрович іще більше червоніє.

— Кажіть, кажіть, не соромтеся, якщо хочете, щоб я допоміг, то розповідайте! — пропоную йому я.

— Та так вийшло, що забрав я її, — каже він і дивиться в підлогу. Вона в мене дерев’яна, дошки одна до одної так пригнані, що жодної шпарини.

— Забрали? Це ще як?

— Я уздовж залізниці їхав, хотів там гайок один прикупити. Ну, ви ж знаєте, я лісом займаюся. Вирішив до обхідника заїхати, спитати про гай той, чи немає якоїсь вади. Обхідника вдома не було, лише сестра його, Поліна, відчинила мені, чаю запропонувала Я її як побачив, то одразу серце забилося. Бо ж красива, справжнє янголятко. Чаю попив, поїхав, а вона з думок не йде. Ви не думайте, Іване Карповичу, я не перелюбник якийсь, я — людина серйозна, не дозволяю тілу над духом гору брати! Але Поліна, вона ж така прекрасна, нестерпно прекрасна! Лише людина з черствим серцем у неї не закохається. Я думав, що ось у мене вже черстве стало серце, але її побачив, і розквітло воно в мене бутоном!

Володимир зітхає, і аж сльози в нього на очах від захвату. Отут я здивувався, бо ж не чекав такого від Боротянського. А потім згадав Ізабеллу і закляк. Бо ж сам он як закохався, що досі серце болить, коли згадую. У кожної людини слабке місце є, і доля по ньому б’є.