Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

У самого аж спина охолола, наче хтось брилу льоду під кожух запхав. І серце гупає, в потилиці болить. Попустило тільки коли за Чернеччину виїхав. Коли чую, що Голубовський заплакав. Істерика в нього трапилася. Кричав, плакав і бився. Бо злякався, на межі справдешньої смерті побував. Я його розв’язав і не чіпав, бо сльози краще за все заспокоюють.

Від’їхали ми від села кілька верст, коли назустріч бачу ще сани й кілька вершників. Коли наблизилися, то з’ясувалося, що це урядник місцевий із трьома козаками. Поспішають кудись, мчать, як завжди то буває з поліцією нашою, запізно. Я трохи вбік узяв, щоб пропустити шановне панство, чекаю. Ага, от урядник зі стражем на санях і троє козаків верхи. Проїздять, роздивляється мене урядник, а потім здивувався дуже. Мабуть, помітив Голубовського, який далі плакав та тремтів. Вирячився на нас урядник, проїхав, коли як закричить: «Стій!». Я дивлюся, що ледь із саней не випав.

— Стій! — наче мені кричить. Стою, дивлюся. Он він біжить до мене і револьвер вихопив. — Куди його везеш? — питає і на Голубовського вказує.

— У справах везу, — відповідаю і дивлюся йому в очі.

— Що? — верещить він. — Мужик, ти як розмовляєш? — люблять нижні чини нашої поліції повчити мужиків, як треба розмовляти, та інших тонкощів.

— Як умію, так і розмовляю, — кажу йому. Цей дурень кулаком замахнувся, вдарити мене хотів. Я ухилився, він промазав, але ж бити збирався сильно, то на ногах не встояв і впав. Та так невдало, що якраз на сани. Як заверещить!

— Арештувати, обох арештувати! — але козаки верхи сидять, якось сумніваються.

— Мене, ветерана охоронного відділення, ти арештовувати зібрався? — гніваюся я. — Та я тебе так арештую! — кричу. — Проти государя імператора піти зібрався!

Урядник перелякався, за розбитий ніс тримається, головою крутить.

— Ні! Ні! Я й не збирався вас! Ні! Мені Голубовського треба арештувати!

— Голубовського? — дивуюся я. — Для чого?

— Наказ пристава! Він підозрюється у вбивстві дитини!

— Я не вбивав! Не вбивав! — кричить прикажчик.

— Мовчати! — гримаю я на нього. — Забирайте, — витягую його з саней. Непомітно виймаю гаманець, бо ж усі гроші поліція при обшуку забере і нічого потім не доведеш.

Голубовського забирають і везуть до Ромен. Я їду слідом, щоб ще чогось не вигадав урядник. Але ні, відвозить до холодної. Голубовський розгублений і переляканий, усе обличчя у крові.

Не схожий він був на вбивцю, але треба було перевірити. Швидко знайшов будинок полковника Кармазіна біля вокзалу, поговорив із прислугою сусідських будинків. Вони підтвердили, що прикажчик справді приїхав увечері, а поїхав уранці. Сани залишив у сусідньому трактирі, де коня нагодували.

— Він до цукерні Егберта заходив, ніс звідти пакунок. І квіти, — розповіла одна з покоївок.

— Квіти? — здивувався я.

— Ага, він завжди коли приїздить, то купує квіти.

Я ще перевірив і з’ясував, що, окрім квітів і набору тістечок, Голубовський ще купив пляшку вина. Солодкого. Виглядало все це як підготовка до побачення. Якась жінка? З Ромен? Ось чому він мовчав. Бо це був би скандал, якби з’ясувалося, що якась жінка ходила до нього. Хоч і вихреста, але все одно жида, яких панство наше дуже не любило. Я ще пройшовся навколо будиночка, подивився, чи немає вовчих слідів. Не було, і це примушувало мене думати, що прикажчик таки не винний.