Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

З тим я поїхав додому. Міг би й у Ромнах заночувати, але дуже вже хотів побачити Моніку. Коли приїхав, то дитина вже спала, заколисана Уляною Гаврилівною, але я ще поруч посидів, послухав тихеньке сопіння. Сон дитина мала добрий, то не турбувала мене до самого ранку. Спав я міцно, коли почув, що песики мої сполошилися. Чи знову гість якийсь? Я швиденько одягся і вийшов. На вулиці побачив свого знайомого Володимира Боротянського, місцевого землевласника, з яким я стикався, коли займався зухвалим пограбуванням поштового вагона бунтівниками. Відтоді пан Боротянський по святах надсилав мені різні приємні подарунки і дуже хвалив як хорошого сищика. Аж ось і сам завітав.

— Доброго дня, — привітався я.

— Доброго дня, Іване Карповичу. Не розбудив?

— Трохи є, але ж мені давно треба було прокидатися, щось розіспався я.

— Кажуть, що й з хати майже не виходите?

— Буває, що й не виходжу.

— Як донька?

— Все добре, дякую.

— Добре, що добре. А я до вас, Іване Карповичу, у справі, — каже Боротянський, трохи схвильований.

— Тоді ходімо до мого кабінету, — запросив я. У хаті попросив Уляну Гаврилівну поставити самовар та зробити її чудових млинців.

Ми з Боротянським зайшли до кабінету, де я запропонував гостю чарочку портвейну. Він з радістю випив і зітхнув, готуючись сказати.

— Іване Карповичу, вражений нашою минулою зустріччю і дуже вам вдячний за те, як ви все зробили, вирішив я звернутися до вас в одній делікатній справі, подробиці якої мусять залишилися між нами.

— Ще жодна людина не скаржилася, що я розкрив її таємниці.

— Я це знаю. Просто дуже вже делікатна справа.

— Я слухаю.

— Ви обхідника з залізниці, який біля Зеленого яру живе, знаєте?

— Це отой страшний: горбатий і з більмом на оці?

— Він! То знаєте?

— Бачив раз на ярмарку.

— І що про нього думаєте?