Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Пізніше трохи давай. А от що значить, що до Кременця її повезли?

— Значить, що не дуже вона далеко. Скоріше за все у Відні чи Празі. Якби в Ревель, то це значить до Гамбурга чи Амстердама повезли, може, і до Парижа Через Одесу везуть до Константинополя, Каїра, Бейрута, або вже зовсім далеко, у ту ж Бразилію чи Аргентину.

— А от як думаєш, жива та Ганнуся?

— Не знаю. Взагалі-то людоловам цим убивати невигідно, вони за кожну дівку гроші заплатили. Але інколи буває, що дівчина сама у зашморг полізе від жахливого життя. А можуть і вбити, коли тікати спробує чи так і не підкориться. Я говорив із кількома дівчатами, яким дивом врятуватися вдалося. Страшне розповідали, що їх там і за людей не вважають.

— Жах, — кручу я головою. — А ось цей Жорж Соверен, ти про нього часом не чув?

— Ні. У цих хлопців завжди імен — наче в собаки бліх. Сьогодні він Жорж, завтра — Жан, потім Ганс, Мауріціо, Абрам, Василь і так далі. Он же ти бачиш, який хитрий. Навіть адреси не вказав, а пред’явнику асигнації з відповідним номером. І Ганнусю цю зустрічав на вокзалі, невідомо куди повіз. Тепер шукай його.

— Ото б картотеку по цих хлопцях подивитися.

— А немає картотеки, — Воронько аж на підлогу плює.

— Як немає? — дивуюся.

— А так, поки не було мене, спалили її. Щоб і сліду не залишити.

— Ну дають!

— Дають, Іване Карповичу, дають. Якісь гнилі часи почалися. Ані страху Божого в людей, ані честі. За гроші що хочеш утворити можуть! Чужими дітьми торгувати, на потурання їх продавати! Не бояться суду, ані людського, ані Божого. Ну нехай людський, хабар тицьнуть і все вирішать, а з Божим судом як бути, Іване Карповичу? На що вони сподіваються? Невже розраховують і Господа нашого купити? Куди котиться світ, коли люди вже Бога не бояться?

— Ой не знаю, Микито. Не знаю, — сидів я похмурий, і таке відчуття в мене було, наче цеберко помиїв на мене вилили. Підозрював я, що не все добре в Отечєстві нашому, але щоб ось так прогнило, і подумати не міг.

— Давайте вип’ємо, Іване Карповичу.

— Та давай уже.

І випили ми. Добряче так, але не до втрати людського вигляду. Точніше, я не до втрати, а Воронько перебрав. Ледь я його дотягнув до візника, відвіз додому. Там на нього чекала жінка вагітна, кричала щось, я швиденько геть поїхав, заночував у одного знайомого з контори. Вранці він мене і розбудив.

— Іване Карповичу, ви подивіться, про вас у газетах пишуть! — каже і дає мені газету. Я, було, подумав, що граф знову щось про мене тиснув, коли дивлюся — ціла стаття на першій шпальті про те, що до Києва прибув знаменитий сищик Іван Карпович Підіпригора, який розслідує чергову справу і тримає її у строгій таємниці. Згадувалося, що моя поява у відділку поліції викликала фурор.

— Ви тепер зірка, Іване Карповичу, — каже мій знайомий.

— Чаю дай, А то хоч зірка, хоч ні, а з похмілля пити хочеться, — насупив я брови і сиджу злий. Бо ж звик діяти непомітно, а тут диви як, наче на долоні я, на полювання з дзвоном вийшов.

— І звідки вони знають все, у газетах цих? — дратуюся.