Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ото так далеко?

— Далеко. І не одну ту дівчину вивезли, а ще з нею два десятки дівчат з усієї імперії.

— Ти що!

— Так! Плакала дівчина гірко, розповідала, як важко їм тут на чужині, як за батьківщиною сумують і долю свою гірку проклинають. Розчулився барон, перейнявся історією і виклав в усіх подробицях у листі до журналу. Мовляв, от яка ганьба імперії, коли підданими її торгують, наче дикунами якимись по всьому світу. І в далекій Бразилії відома Росія не міццю своєю та славою, а тим, що повій звідти везуть кораблями. Куди дивиться поліція? В журналі, коли лист отримали, то друкувати не збиралися, бо ж скандалу з поліцією не хотіли. Та випадково лист потрапив до доньки редактора журналу, яка дуже перейнялася історією проданих у неволю дівчат і вмовила батька лист таки надрукувати. Після цього почався страшенний скандал. Бо ж честь імперії зачепили.

— Що людьми торгують, то так — дрібниці, а честь імперії — то важливо, — кручу я головою невдоволено.

— Крамольні речі кажете, Іване Карповичу, — обережно нагадує мені Воронько.

— А що, неправда? — дратуюся я.

— Та правда. Тільки не всяку правду говорити можна в нас, і ви це краще за мене знаєте. Ну, вам-то зараз, може, і можна що завгодно говорити, бо ви — зірка розшуку, на всю імперію відома. А людям звичайним краще мовчати. Так ось, у Петербурзі скандал вибухнув, дійшов і до государя, точніше, до государині, яка чоловікові розповіла про цю ганьбу. Цар терміново викликав міністра внутрішніх справ і наказав ужити вичерпних заходів, щоб припинити торгівлю підданими. Міністр узяв під козирок, тут же видав наказ по всій імперії про необхідність знищити торгівлю білими рабами — це так звалося. Гриміло в Петербурзі сильно, то й до Києва дійшло. Одразу мене викликали і сказали, щоб брався за справу і під корінь рубав заразу. Ну, наказ є наказ, і справа благородна, то взялися ми. Переловили за день усіх, хто на вокзалах стояв та на базарах вештався, видивляючись жертв. Допитали, вони свідчення дали, на кого працювали. Арештували тих, хто дівчат тут збирав, дізналися, хто вивозив до кордону. Знову арешти, допити. Все як на долоні було, ще б тиждень — і закінчив би справу, коли кажуть мені, щоб загальмував.

— Хто каже?

— Та начальство моє. Мовляв, затятістю моєю задоволені, а тепер хочуть, щоб відпочив я трохи. А як тут відпочивати, коли жнива в мене? Я дурника вдаю, кажу, що наказ же пана міністра. А мені кажуть, щоб не ліз, куди не треба. А як не лізти, коли вийшов на головних торговців, які все організували! Арештував їх із власної ініціативи. Вони дуже здивовані були, в очі погрожували, казали, що переламають мене через коліно! Тільки привіз до відділку, а мене вже викликають до начальства. Кажуть мені, що за самоправство арештований я, і відправляють до тюрми. Мене до тюрми, а організаторів відпустили і всі матеріали справи спалили. Всі! Речові докази, протоколи допитів! Наче нічого й не було!

— Як таке могло бути? — дивуюся я.

— А ви не розумієте, Іване Карповичу? — зітхає Воронько.

— Не розумію! Як могли якісь злочинці дрібні на поліцію вплинути! Коли наказ міністра є, коли сам государ повелів викоренити!

— Через гроші Іване Карповичу, через гроші. Бо гроші — то така сила, що і міністра переб’є, і самого государя імператора.

— Та які там уже гроші? — дратуюся я.

— Великі, дуже великі. Прибуткова ця справа, людьми торгувати. На кожній проданій дівчині не одна сотня рублів наварюється, а продають же не десятками, а сотнями, може, навіть тисячами!

— Але ж сам государ повелів, міністр наказав! — безпорадно кажу я.

— Государ із міністром у столиці, а гроші тут шелестять. Дивлюся я, що після цього всього у начальника відділку екіпаж новий, пан поліцмейстер машину красиву купив із відкидним верхом, ті, кого я арештовував, на різдвяний бал губернатора гроші дали! Тобто купили, з усіма бебехами керівництво моє купили!

— Крамольні речі кажеш, Микито, — тут уже я попереджаю.

— А що, неправда? Все гроші зроблять. На місяць-два вщухли ці гади, а тепер знову, як і раніше. Ще гірше навіть, не ховаються. І на вокзалах полюють, і на базарах, але, мабуть, замало їм живого товару, почали он об’яви давати, — киває Воронько на об’яву, яку я йому показав. — Так скоро будуть самі у провінцію їздити, по містечках та селах, людей ловити. Може, вип’ємо, Іване Карповичу, а то аж гидотно!