Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Я такий щасливий, що вас зустрів! поштар тільки головою крутить і всміхається. — І я ж за вашою методою працюю! Тепер хто не прийде, а я придивляюся, чи немає чогось підозрілого. Ото і того чоловіка примітив, і шерсть собачу. В мене ще кілька підозрілих є, давайте я розповім! Одна жіночка...

— Ні, дякую! Я поспішаю! Термінова справа!

— Розумію! Розумію! — крикнув уже мені у спину.

Вийшов я з пошти і до найближчого трактиру, там усівся обміркувати все. Бо після вчорашнього голові важко, а тут іще оці дива, що тепер мене кожна собака знає. Ну, граф! Аби далі не дратуватися дарма, почав над справою думати. Але що тут подумаєш. Візників у Києві багато, машин теж. Спробуй знайди тих, хто до пошти клієнта возив. Тим більше, що цей Жорж міг візників міняти. Не знайдеш. Вирішив я поїхати до Кременця, там дізнатися, що і як. Пішов до Воронька попрощатися, бо ж учора не зміг через його стан. Біля відділку перестрів його. За голову бідолаха тримається, крекче, видно, що йому значно важче, аніж мені.

— Микито!

— О, Іване Карповичу! А я вас шукаю! — каже і стогне.

— Що, важко після вчорашнього?

— Та хай Бог милує. Набрався як чіп!

— Що хотів?

— Та попросили мене звести з вами.

— Хто попросив? — я вже і не дивуюся, бо заморився дивуватися.

— Журналіст один.

— Що? Микито! Ти при тямі, чи похмілля весь мозок виїло?

— А що?

— Щоб я з журналістом балакав? Та ніколи!

— Дарма, Іване Карповичу!

— Мені ті газети ні до чого! Вже весь Київ знає, що я тут!

— Так і використовуйте це! — каже Воронько.

— Що? — дивуюся я.

— Використовуйте! Щось я вас зовсім не впізнаю, Іване Карповичу, засиділися ви на своєму хуторі! Ви хоч розумієте, яка це сила — газети?