Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Показати, хлопцям! Вони не вірять, що я вас знаю і з вами товаришую! Ходімо!

— Зачекай, я що — ведмідь на ярмарку, щоб мене ото показувати?

— Тю, Іване Карповичу, кого ведмедем здивуєш? А ви зараз справжній герой! Тільки про вас і балакають. Завдяки тому журналу!

— Якому журналу? — стою я розгублений, бо геть нічого не розумію.

— Ну, де пригоди ваші описані! — кричить Воронько і знову тягне мене кудись, а в мене щелепа нижня впала. Про мене, у журналі? Що за дива?

— Зачекай, який такий журнал?

— Зараз покажу! Прошу! — відчинив двері до поліцейського відділку, наче швейцар до готелю. І тверезий же, а очі блищать, наче цілий кухоль видудлив, весь якийсь збуджений. Тільки ми зайшли до кімнати, де рядові поліцейські, як він закричав:

— Хлопці, це Іван Карпович Підіпригора! Той самий, що «Зірку Сходу» знайшов, викрив подробного Шерлока Гольмца, а також спіймав польських грабіжників банків!

Ох тут збіглися всі! Руки тиснуть, повагу висловлюють, а ще потім один тицяє якийсь журнал.

— Іване Карповичу, підпишіть, будь ласка! — просить, і тут зразу інші почали журнали діставати. Називається журнал «На суходолі та на морі». Відкривають його, а там з самого початку мій портрет, підписаний «Пінкертон з берегів Сули». А поруч текст із назвою «Дивовижне викрадення “Зірки Сходу” та загадковий гість із Англії»! Читаю, а там про події в Сумах! І наче від мого імені все розповідається! Як так?

— Підписуйте, підписуйте! — просять мене. Я перегорнув з десяток сторінок, коли бачу — наприкінці розповіді підпис: Климентій Маєвський, граф. Ну, граф! Аж руки в мене в кулаки стиснулися, так я розлютився. Бо ж віддав графу записки для літературної переробки, а він без мого відома до журналу їх надіслав! Ну, Климентій Євграфович! Ну, я вам влаштую! Аж трусити мене почало спересердя. Підписав усі журнали, які були, бачу, щось шепочуть поліцейські.

— Іване Карповичу, маємо честь вас запросити на невеличкий бенкет у трактир «Золота вівця», де я і мої колеги хочуть вшанувати вас як видатного сищика сучасності! — каже мені Воронько.

І так усі на мене дивляться, що ніяк відмовити не можна. Але ж мені додому хочеться. До Моніки, а потім ще з графом побалакати. Стосовно вчинку його ганебного, який став ось такою несподіванкою.

— Дуже вдячний за це запрошення, але вимушений просити вас перенести урочистості. Бо розслідую дуже важливу справу і не можу відволіктися.

— Справу! Ви що? Яку? — обступили знов мене.

— Не можу сказати, бо пообіцяв тримати в таємниці. Але дозвольте мені забрати пана пристава для важливої розмови.

Узяв Воронька під лікоть, і вийшли ми. Сіли у трактирі неподалік, замовили чаю.

— Що за справа? Знову діаманти? Зухвале пограбування? Загадкове вбивство? Що? — гарячкує з цікавості Воронько. І розумна ж людина, а ото подивишся на нього — наче гімназист якийсь, що книжок начитався! Що з людьми робиться?

— Заспокойся. І послухай уважно. Справа важлива.

І все розповів Вороньку про зникнення бідолашної Ганнусі Купрієнкової. Об’яву показав, лист її останній, який наче з Варшави, а надісланий із Кременця.