Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Ото якось заколисую Моніку, коли собаки загавкали. І у ворота хтось грюкає.

— Відчиніть! Відчиніть! — кричать щосили. Я Моніку Уляні Гаврилівні віддав, вийшов у двір. Револьвер завжди при мені, бо хоч у нас тут спокійно, але могли з’явитися люди, яким я не до вподоби.

— Хто там?

— Іване Карповичу, це я! Василь Степанович! — я вже й забув, як його звати, але з голосу впізнав того бідолаху з Конотопа, від якого донька поїхала.

— Що сталося? — питаю і хвіртку відчиняю. Дивлюся, а в гостя мого обличчя божевільне, сам весь у пилюці, дихає важко, таке враження, що з самої станції сюди біг, не зупинявся.

— Біда, Іване Карповичу, біда! — кричить і стогне. — Мені Ганнуся наснилася! Плакала, допомогти благала! Рятувати її треба, Іване Карповичу, рятувати! — і як впаде у ноги, знов давай чоботи мені цілувати.

Як я його не переконував не дуріти, а переконати не зміг. Усе він розповідав, як Ганнуся уві сні плакала та просила допомогти. Дивлюся, що від нервів та горя аж трохи наче збожеволів він. Думаю, як же від нього відкараскатися, а він знай собі все виє: «Ганнуся! Ганнуся! Рятуйте! Допоможіть!»

— Ну, все, досить, підводьтесь уже, — кажу йому.

— Знайдіть мені її! Знайдіть! — хрипить він. — Благаю! Врятувати просила! Ганнуся!

Я вже, чесно кажучи, збирався ще якось його обдурити, а потім подумав, що якось це вже дуже недобре. У такому горі людина, то хоч чимось маю допомогти. А ще уявив, якби ото з Монікою моєю щось сталося, що б я робив. І ото коли про Моніку подумав, то одразу стало легше мені і зрозуміло.

— Все, припиніть! Давайте гроші. Завтра поїду до Києва, роздивлюся, що і як Коли можна її знайти, то знайду. Тільки щоб ви мені тут без істерик! Повертайтеся додому і чекайте від мене звістки.

— Ні, не піду додому! Тут буду жити! — кричить.

— Де — тут? — дивуюся я.

— А он під деревом! Нікуди не піду звідси! Вас чекатиму! Врятуйте її! Допоможіть Ганнусі!

Як я його не переконував, а вперся чоловік — і все. Домовилися, щоб залишався. Я дозволив йому на сіннику спати і попросив Уляну Гаврилівну, щоби давала йому їсти.

— І за Монікою слідкуйте.

— Та не хвилюйтеся, Іване Карповичу, їдьте спокійно, — усміхається кухарка моя, жінка розважлива та розумна.

З тим я поїхав до Києва Там знайшов мого знайомого поліцейського пристава Воронька Той мене, як побачив, зрадів неймовірно.

— Іване Карповичу! Дозвольте вас хлопцям показати! — кричить, а сам дивиться на мене, наче на циркача якогось.

— Що зробити? — дивуюся я, бо ж я не слон і не баба з бородою, щоб мене комусь показувати.