Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Та яка там сила?

— Велика сила! От та справа, про яку я розповідав, щодо торгівлі людьми. Хіба б стало про неї відомо, якби спочатку журнал не написав, а потім газети не роздмухали? Не стало. Мандрівник би листа додому надіслав, його б почитали, позітхали і сховали. А ось газети взяли і роздмухали історію! Так, що аж государ втрутився!

— Ненадовго, щоправда.

— Це є гріх, бо швидко газети холонуть. Вони ото як солома горить, вогню багато, але недовго, спалахнули й цікавість утратили до справи. Але все одно, Іване Карповичу, нехтувати ними не треба. Розумна людина не лобом стіни пробиває, а намагається їх на свою користь використати. Ви ж самі це мені казали! — каже пристав.

Я спочатку аж розізлився, бо так схоже було, що вчить він мене. Мене! ... А потім пригальмував я. Бо ж розумна людина вчитися не соромиться, а дурень думає, що все знає. Слушно каже Воронько, і тут гріх його не послухати. Як он учора сказав, а сьогодні в газеті, й ціле місто балакає, то можна це використати.

— Добре, побалакаю я.

З журналістом ми зустрілися в кав’ярні. Я його уявляв якимось молодим, блідим та з полум’яними очима, а тут прийшов такий товстунчик рум’яний, замовив нам по чарці вина й одразу до справи узявся.

— Всі цікавляться, що великий сищик робить у Києві?

— Розслідую одну справу.

— Яку саме?

— Про зникнення дівчини, що писала листи пред’явнику асигнації з певним номером.

— Вбачаєте якийсь кримінал?

— Скажу, коли знайду адресата.

— А знайдете?

— Вже майже знайшов. Ще день-два — і матиму можливість побалакати з ним, бо вже йду по сліду.

— І що той слід каже?

— Що дехто собак любить більше, аніж людей.

— Загадками говорите, Іване Карповичу.

— Кому потрібно, той почує.

Далі журналіст почав мене розпитувати про минулі справи, описані в журналах.