Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Тю, Іване Карповичу, так у них же поліція на утриманні, щоб сенсацію якусь не пропустити! Свої люди там, ото й розповіли про ваш приїзд! Будуть тепер газетярі рознюхувати, що й до чого.

— Жах який! У нас хоч у конторі такого немає?

— Ні, охранка по-старому працює, таємно, без газет.

— Ну, хоч це добре.

Попив я чаю і поїхав у те поштове відділення, куди Ганнуся лист надсилала. У відділенні сиділо троє співробітників, я вибрав того, що старший за віком Тільки питати почав, коли підскочив до мене хлопець років двадцяти, під руку взяв і висловив бажання відповісти на всі мої запитання. Навіть грошей не треба було йому пропонувати, через що я аж трохи здивувався.

— Слухайте, — кажу. — Тут до вас один пан ходив, який асигнацію рубльову з певним номером мав і листи отримував. Було таке?

— Було! — киває хлопець. — Я його добре запам’ятав! Видно, що при грошах, завжди вбраний як на весілля, з борідкою такою акуратною!

Хлопець чомусь захопився розповіддю, аж очі в нього заблищали.

— Багато листів йому приходило?

— Багато. Кілька десятків щодня. І всі від дівчат. Я по зворотних адресах бачив. Тільки дівчата і все. А чого ви цікавитесь? Він щось протизаконне вчинив? Так? — заглядає мені в очі.

— А чого ви думаєте, що протизаконне? — і я йому в очі заглядаю, може, щось він знає.

— Та якось дивно, що ото стільки листів і тільки від дівчат. Він шлюбний аферист був?

— Не знаю про таке. А він приходив чи приїздив?

— Приходив. Завжди тільки приходив. Але насправді приїздив! — шепоче поштар і оглядається, наче на государя лається.

— Це ще як?

— На машині чи на екіпажі! Просто залишав їх за рогом.

— Звідки знаєш? — дивуюся я.

— Бо якось дощ був. З годину лило, а потім припинилося, і тут той чоловік зайшов. Сухісінький!

— Може, він десь тут поруч живе?

— Тоді б я його бачив. Я тут уже другий рік працюю, місцевих знаю!