Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Пан Вінсенте не хотів би віддавати Моніку. Але він дуже поважає останню волю Ізабелли, тому й здолав цей довгий шлях до вас Тож він від дає вам дівчинку. Тільки прохає, щоб ви хоча б раз на рік писали про неї і надсилали фотографії.

— Зобов’язуюся це робити, — кажу я. — І дуже дякую пану Вінсенте. Вклоняюся перед його вмінням тримати слово і запевняю, що Моніка матиме все, що їй потрібно.

Офіцер підводиться і обережно дає мені кошик із малою. Я ніяковію, бо ніколи не тримав у руках дітей. Таких маленьких дітей. Рум’яні щічки, маленька солодко спить. Вона гарненька, в маму.

— Ось тут адреса, на яку треба слати листи. Пан Вінсенте бажає вам щастя, — каже перекладачка.

— Зачекайте! Дозвольте пригостити вас обідом!

— Ні, пан Вінсенте каже, що його серце крається, тож він не хоче залишатися тут. Він дуже прихилився до Моніки.

Я веду їх із саду. Ще раз дякую, вони сідають у візок і їдуть. Італієць із кам’яним обличчям, а перекладачка — розчулена. Я дивлюся їм услід і тримаю в руках немовля. Моніка. Вона усміхається уві сні, і я впізнаю знайомі риси.

— Іване Карповичу? — каже Уляна Гаврилівна і перелякано роздивляється дитину в моїх руках. — Хто це?

— Це, моя донька, Моніка, — кажу я хрипким голосом. І стою, наче мала дитина на першому ярмарку. Розгублений та переляканий.

— Ой, добре як! Маленька! Дайте її мені.

Уляна Гаврилівна бере в мене з рук кошик із дитиною. Бере спокійно та впевнено.

— Як у вас вправно виходить! — дивуюся я.

— Іване Карповичу, та я ж скільки дітей виростила, поки по чужих родинах служила! — усміхається Уляна Гаврилівна.

Так і стали ми жити утрьох. Перші дні я з хати не виходив, усе біля Моніки та біля Моніки, яка вже почала мене впізнавати, але більше любила Уляну Гаврилівну. Про те, що з’явилася в мене донька, одразу пішли чутки. Не забарилася й поліція, яка почала мене смикати, чи не викрав я в когось дитину, бо ж незрозуміло звідки вона взялася. Довелося повозити хабарів, щоб зареєструвати все як треба й отримати документи. Та всі ті клопоти були дрібницями порівняно з радощами від Моніки.

— Пощастило нам, Іване Карповичу, що така спокійна дитина. Є ж такі діти, що вночі анітрохи заснути не дадуть, усе волають. А Моніка наша увечері поїла і спить. Вночі прокинулася, ще поїла і знову спить. Золота дитина! — казала мені Уляна Гаврилівна.

— Це вона в маму, — щасливо усміхався я.

Любив уранці сісти біля люльки і чекати, поки мала прокинеться. Вона одне око розплющить, мене побачить і всміхається одразу. Ота її усмішка краща за все мені. Беру її на руки і чукикаю, поки Уляна Гаврилівна готує молоко для сніданку. Вона хотіла малу до себе в кімнату забрати.

— Щоб ви, Іване Карповичу, не турбувалися вночі.

Але я не віддав, бо якраз хотів турбуватися скільки треба. Так удома засидівся, що довелося прикажчика найняти, щоб слідкував за порядком на землі. Я ото якщо увечері з хутора виберуся на годину-дві, то й добре. А бувало, що і по кілька днів не виходив.

— Обабилися ви, Іване Карповичу. Хіба ото можна так, через дитину? — дивувалися мужики з Капітанівки. У них так не заведено було, бо дітей повна хата, хоч би пам’ятати, у кого яке ім’я. Я нічого не відповідав, сидів і сидів днями з малою.