Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Важкий, зараза! Я в ньому і не встою! — каже Мельников.

— А ви лягайте! Вам головне стріляти та у панцирі цьому ховатися.

Штабс-капітан вляглися, я їх панциром прикрив, а зверху ще каміння наклав, зробив наче бліндаж. Після цього заліг за самоваром Дивлюся на ту гарматку. Нічого подібного не бачив, хоч у військах служив, і там нові кулемети були та інша зброя. Знайшов щось на приціл схоже. Для мене незручний, бо не можу до нього дотягнутися, коли палець на гачку. Але подивитися у нього цікаво. Бачить далеко. Онде, всі ліси — як на долоні. Роздивляюся. Чекаємо. Птахи, що ото мовчки сиділи, відлітати почали подалі. Відчувають, мабуть, що скоро тут спекотно стане. Частина полетіла, а частина зупинилася. Завмерли, наче кам’яні. Ага, то поруч уже Срібні.

Я у приціл подивився і побачив їх! Троє! Чітко бачу! Наближаються, розлючені! Та як наближаються! Летять, гади, наче аероплани на летовищі! Тільки швидко! І гарматки випустили, видно, що чикатися не будуть, одразу стрілятимуть. Ну, і я не чикався, не чекав, поки їх благородь стріляти почне, а сам прицілився та як вдарю! Ох воно і віддача, точно що гарматка, мене аж відкинуло! Підхоплююся, хапаю гарматку.

— Влучив, Ваню, влучив! — кричать їх благородь і стріляють із револьверів. Я припадаю до вічка прицілу, яке схоже підзорну трубу. А Срібних немає! Їх мусить бути двоє, а їх немає!

Вони б могли вбити нас, але відволіклися на стрілянину Мельникова Постріл — і він весь укрився вогнем А я зрозумів, що Срібні позаду. Перекотився з гарматкою, припав до прицілу, побачив, поліз рукою до гачка і натиснув. Цього разу гарматка вже не збила мене з ніг. Збив вибух, десь зовсім поруч. Це вистрелив останній Срібний. Вбити його. Новий вибух. Мене відкинуло. Часу дивитися у приціл не було, і я вистрелив навмання. Кудись туди, звідки йшла траєкторія останнього пострілу. Поцілив! Срібний закричав і став на мить видимий, але потім знову зник. Поранений, але живий. Де він? Де? Я дивився з-під самовара і не знав, куди стріляти.

— На! — почув я крик Мельникова і побачив пляму бруду, що висіла у повітрі, не падала. Постріл. Чудовисько було першим, а я влучнішим. Срібний розлетівся на шматки і просипався на землю. Вже видимий. Я ще раз вистрелив йому в голову, бо знав, що ворога треба добивати. Потім те саме зробив другому Срібному. Першого я поцілив у польоті, й він упав кудись у ліс.

Кинув гарматку і побіг до того місця, де був Мельников. Каміння від пострілів розкидало, панцир палає, невже їх благородь згоріли? Я не бачив його! Постріл був таким потужним, що повністю знищив штабс-капітана?

— Ваню, ти що там дивишся? — почув я голос їх благороді позаду. Виявилося, що він виліз з-під панцира і в камінні ховався. Кинулися один до одного обніматися. Мельников цілий був, казав, що панцир врятував від пострілів, а багно від вогню. Я теж майже цілий був. Тільки камінцями ногу мені посікло. Он кров цебеніла.

— А ось це, Ваню, погано. У тропіках навіть найменше поранення може бути небезпечним Я про це у журналі «Навколо світу» читав. Треба обробити рану.

— Та чим, немає ж нічого.

— У Срібних має бути, — їх благородь побіг до самовара. Я пошкандибав за ним Всередині було темно, куди йти — незрозуміло, що шукати — теж.

— Чорт! — залаялися їх благородь. — Бозна-де в них аптечка!

— Я на вулиці почекаю, — вийшов із самовара, в голові якось дивно гуло. Коли помітив якісь рухи у іншому самоварі. О, та то ж Слимаки ожили! Я підхопив гарматку і навів на них. Не знав, скільки у ній набоїв, але самого вигляду її вистачило, щоб Слимаки злякалися і підняли руки своїх металевих футлярів.

— Не стріляйте! Не стріляйте! — несподівано почув я незнайомий голос із дивним, німецьким, чи що, акцентом.

— Це хто там? — здивувався Мельников і вибіг із самовара.

— А он викрадачі наші ожили, — вказав я на Слимаків.

— Ох ви ж гади! У яку халепу нас втягнули! — їх благородь аж кулаком намірилися.

— Не вбивайте нас, ми вам потрібні! — закричали Слимаки.

— Так, спершу обробіть рану мені й товаришу, а потім розмовляти будемо! — наказав Мельников.