Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ваню, ти що, зовсім темний?

— Та це ви абищо кажете! — обурююся я. (Тут треба зауважити, що от справді не вірив тоді, що Земля навколо сонця, а не навпаки. Зараз уже знаю, бо граф книги дав почитати, з грифом Міністерства народної просвіти, де про це розповідається. Тобто не єресь).

— Ану не смій з начальством так розмовляти! — кричить Мельников. Перепрошую. — Це у школі вчать, що земля — планета, що обертається навколо сонця. Науковий факт! А ти — кити, слони!

— Я картинку бачив. Три кити, вони на трьох слонах, а ті на величезній черепасі.

— Ваню, то маячня. Мене слухай!

— Слухаюся. Тільки коли сонця три, то навколо якого обертатися?

— Ну, Ваню, я ж не астроном якийсь. Не знаю.

— Нехай. Ходімо, ваша благородь. Нам туди, до пагорбів.

— А там що?

— Подивимося.

Злізли ми з дерева і пішли. Час від часу я знову на дерева дерся, щоб перевірити, чи у правильному напрямку йдемо. Бо ж у лісі орієнтуватися важко, особливо коли аж три сонця на небі. Чули далекі постріли. То, мабуть, Срібні знайшли сицилійця та зулуса. Чотири постріли. Тепер наша черга. Поспішаємо. Десь за годину вже були біля скель. Круті схили, на які годі й мріяти залізти. Йдемо уздовж, шукаємо, де б піднятися. Коли чую ґелґотіння птахів. Зупиняюся. У Туркестані чув таке. Коли птахи в горах зліталися на стерво.

— Тут треба лізти, — кажу.

— Тут, так тут, — несподівано легко погоджуються їх благородь. Вони напружені і тихі. Розуміють, що часу в нас небагато і краще вже лізти, аніж навкруги ходити. — Он щілина наче непогана.

Він лізе першим. У нього скручений з піджака наплічник, у якому зброя. У мене інший, у якому багно. Воно нам ще знадобиться. Лізти важко. Каміння ріже пальці, але знаємо, що іншого виходу немає.

— Не озирайтеся, ваша благородь, — кажу Мельникову. Я в горах лазив, то знаю, що тільки вперед треба дивитися.

Важко, з пораненнями, але нарешті видерлися. Далі серед каміння прокралися на майданчик, заповнений огидними птахами, які жадібно щось жерли і ґелґотіли.

— Диви, Ваню! — шепоче їх благородь. Бачу. Птахи обдирають хребти та голови вбитих хлопців, прибиті до високих паль. Вже майже підчистили. — А онде і самовар той.

Справді, подалі від прірви стоїть на майданчику вже знайомий нам самовар, слимаківський, а поруч іще один, схожий, — мабуть, Срібних.

— О, те, що нам треба, — кажу, а їх благородь кидається до тих самоварів. У кожній руці по револьверу. Стрибаю за ним, хапаю за ноги, валю.

— Ти що, Ваню! — ображається Мельников.