Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Хто?

— Земля! Ну дивися, це ж точно глобус! Он Африка, он Європа, а он і батьківщина наша — Російська імперія! Велика яка! — Мельников пальцем тикає у кулю, там видно щось.

— А де ж білокам’яна? Де столиця? А Київ? — питаю, бо воно щось ніяких вулиць чи палаців не видно.

— Тю, Ваню, вони дрібні для цього. А он моря видно! Дивися! Ото Японія! Бачиш? Вона! — Але звідки я знаю, яка та Японія? Я там не був. — Нічого собі, Ваню! — захопилися їх благородь, дивляться на ту кулю, яка наче наближається.

Потім раз — і немає кулі. Замість неї Слимаки на дошці. Звідки вони тут? Пішли ж до себе на корабель! Я аж за дошку зазирнув, але вона тонка, у палець завтовшки, не сховаються у ній Слимаки, тим більше у своїх металевих футлярах!

— До побачення дурні люди, — кажуть нам Слимаки і руками махають.

— Думайте, що говорите! — образилися їх благородь.

— Скоро ви загинете. Ваш корабель вріжеться у вашу ж планету, і мокрого місця від вас не залишиться. А ми, Чувіндаки, будемо жити, ще й нагороду зі Срібних візьмемо за те, що вас знищили! Ось ми які! — сміються. Чувіндаками Слимаки себе назвали. — Хочемо з вами попрощатися, дурні люди!

— Ах ви ж покидьки! Та я вас! — їх благородь револьвер дістали, а Слимаки регочуть, аж їхні футляри, схожі на залізні ляльки з акваріумами замість животів, хитаються.

— Нічого ви не зробите, дурні люди! Нічого! Прощавайте! — сміються. І я засміявся. Руку в наплічник засунув і дістав звідти щось.

— Може, ще поговоримо? — питаю. А Слимаки вже не сміються! Вирячилися, хоча в них і очей немає. Бо тримаю я в руках маленького Слимака.

— Як ти смів! — кричать мені.

— А я так. Давайте тепер, рятуйте нас, Слимачки.

— Ми не можемо! Корабель уже націлено!

— Ну, тоді оця ваша шмаркля з нами загине, — кажу.

— Ні! Ні! — хором кричать. От хоч і Слимаки, а за дитинчат своїх хвилюються.

— Тоді рятуйте.

Вони давай щось розумувати.

— Є вихід! — кричать.

— Який? І без хитрощів, бо роздавлю вашого малого, наче хробака! — обіцяю їм.