Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Тихо! — шепочу я.

Птахи лякаються нашою борсання, починають кричати, зчиняють справжній ґвалт. А потім стихають, наче за командою. І ми лежимо, наче мертві. Краєм ока бачу червоний промінь, який біжить землею. На нас не зупиняється. Лежу, не дихаю. Їх благородь теж. За кілька хвилин повземо геть, до прірви, біля урвища ховаємося у щілині.

— Звідки ти знав, що воно там є? — питає їх благородь.

— Просто берігся. Дайте бляшанку з сигарами.

— Ти що, покурити вирішив?

— Давайте. І ніж.

Їх благородь дають, що я просив. Починаю різати сигари якомога дрібніше, ледь не на порохню.

— Ти що робиш?

— Допомагайте. Тільки дрібно-дрібно.

Більше їх благородь не питає, працює. Ото збоку на нас подивитеся, так цікава картина виходить! Офіцер охранки з філером сидять голі в щілині, всі у багнюці і ножами кришать тютюн! Божевільні, хіба щось інше подумаєш? Але нам рятуватися потрібно, а не дивитися, як збоку виглядаємо.

— Досить? — питають їх благородь.

— Ще, — кажу.

Всі сигари, які у бляшанці залишилися, порізали. Потім я розповів про свій план. Ризикований, звісно, але вибирати не було з чого. То наляпали один на одного свіже багно і почали крастися. Спочатку до паль, де черепи з хребтами висіли. Витягнули одну. Важка, міцна, загострена. Далі пішли до самоварів. Повільно, повільно. Птахи на нас уваги вже не звертали. Все, що могли, з’їли, мабуть, чекали нової порції. Біля самоварів я їх благородь підсадив, щоб вони обережненько на гору залізли. Потім тютюну передав. Перехрестилися. Я з палею внизу залишився. Кинув камінь у птахів. Вони знову давай ґелґотати. Принишк я. Коли зашипіло щось, і двері у самоварі Срібних відчинилися. Це я так кажу — двері, насправді на двері анітрохи не схоже. Та й не самовар ніякий. Але ж якось треба називати, коли слів для цих див немає. То двері. У самоварі.

І з дверима наче сходи такі відкрилися. І ото по тих сходах спускається щось. Це я так здогадуюся, бо ж не видно нічого. Їх благородь теж здогадується, але йому здогадуватися треба краще. Он Мельников узяв і потрусив тютюном над сходами. Якесь рикання почулося, промінчик червоний побіг, їх благородь завмер марудою. Зупинився промінчик. На мені! Невже здогадався! Я аж злякався, коли як почало щось на сходах чхати. Пробрав тютюн! Міцний же! Побачив я, як земля прогинається біля сходів. То чудовисько зійшло, мабуть, щулиться ото, чхає, не може зрозуміти, що ж відбувається.

І тут уже моя черга. Як крутону я палею, та з розгону як вдарю! Кудись туди, де мусить нога Срібного бути. Паля важка, паля міцна, з розгону паля, то не відскочила, як меч японський, а щільно так прилягла, аж наче хруснуло щось. Ой, тут як зареве чудовисько! А я йому ще тютюну, кудись туди, де пика його огидна має бути. А їх благородь уже зістрибнули й ну лайном пташиним кидатися у чудовисько. Ось вже і видно Срібного! Крутиться, зброєю махає, але ж нічого не бачить, бо очі йому затьмарило, а ще чхає, потвора! А я ще палею. По іншій нозі. А їх благородь каменюкою в голову, наче якийсь бунтівник у 1905-му. Воно реве, крутиться, нічого не бачить, почало стріляти. Отою гарматкою невеликою, яка у Срібних на правій руці Нам непереливки довелося. Добре, що ще тютюну підсипали, потім я палею по правій руці вдарив, яка стріляла. А їх благородь каменюку схопив. Велику таку, розміром з кавун херсонський. Як тільки її підняв! Я розігнався, палею в груди чудовиська вдарив і завалив істоту. Впало воно, а вистрелити в мене не може, бо і не бачить, і рука перебита. А он на іншу їх благородь ту каменюку кинув. Хруснуло щось, заверещало чудовисько. А ми палю удвох схопили і в голову гостряком з розгону. Отут воно кричати припинило, ще посіпалося трохи і здохло.

Як тільки здохло, зробилося видимим. З металу все, кажу ж, без жодної клепки, бозна, як і робиться. Дивом ми його вбили, аж самі повірити не можемо. Коли чуємо — завило щось у лісах. Мабуть, зрозуміли Срібні, що сталося.

— Ваню? — дивиться на мене їх благородь.

— Хапайте револьвери і стріляйте.

— Так не беруть же їх револьвери!

— Револьвери не беруть. А ось це візьме, — беру оту гарматку, яка в руці у чудовиська була. Важка, але курок он є, то якось уже вистрелю. — Ви жилет одягніть, — стягнув із убитого срібного отой захист його. Звісно, великуватий для їх благороді, бо ж чудовиська дебелі.