— Біжіть до рятувальної капсули! Швидко! — пояснили, як бігти і що робити. Капсула — то наче рятувальний човен на пароплаві. Добре, що розрахована була на Срібних, а вони хлопці дебелі, то й ми з Мельниковим помістилися, і діти.
— Тисніть на кнопку, — кричать нам Слимаки з дошки, яку ми з собою прихопили. Натиснули. Як трясоне нас, і понесло вбік. У тій капсулі віконце мале було. Припав я до нього, дивлюся, що самовар Срібних полетів кудись далі. А там унизу ота куля, що ми раніше бачили, виросла неймовірно, вже і краю не видно.
— Диви, он Сибір-батечко! — радіє їх благородь. Летимо. — А ото, мабуть, Урал. Ой, а то що? — кричить Мельников. Бачу наче вогонь якийсь позаду, в Сибіру.
— То корабель Убивць вибухнув, — пояснюють Слимаки. — Обережніше з нашою дитиною.
— А ви з нами!
Впали ми аж за Волгою, у степах. Добряче трусонуло нас, але всі живі. Вилізли з капсули, вона майже уся в землю зарилася.
— Ваню! — питає їх благородь. — А як ти здогадався, що можуть нас погубити ті Слимаки?
— Ваша благородь, та щоб я слизу довірився? Ніколи!
Малого Слимака я всередині залишив, як домовлялися. А самі пішли. Цілий день чимчикували, поки зустріли калмицьких пастухів. Вони вже нас до Царицина відвезли. Потім потягом ми до Києва. Дорогою домовилися нічого про польоти і пригоди не розповідати, бо ж у кращому разі засміють, а в гіршому — до божевільні відправлять.
У Києві виявилося, що нас уже поховали. Ага, поховали. Як заведено, на цвинтарі. Їх благороді пам’ятник гранітний, мені — з піщаника. Думали, що бунтівники нас викрали та вбили. Ми щось брехали про дивовижний порятунок. Їх благородь, от же молодець який, згадав про нагороду за дитину Гусятинського, яку жиди обіцяли. Дитина в нас, тепер би її у готівку перевести. Але виявилося, що в Гусятинського вже інша дитина була Жиди хитруни ще ті виявилися. Дали Гусятинському грошей, привели хлопчика більш-менш схожого, батько його радо впізнав, і так знайшлася дитина То обійшлося без погромів. Жиди без погромів, а ми з їх благороддю без грошей. Добре, що хоч прийняли Гусятинські свого малого. Та й інших по родинах розпихати вдалося.
Мені й без дітей клопоту вистачало. Сон утратив. Ото тільки очі заплющу, і Срібні мені ввижаються. Цілу ніч із ними воюю, а зранку такий слабкий, ледь живий. Вже і горілочкою лікувався, і компресами, і лазнею, а нічого не допомагає. Тільки як сходив до бабки одної, щоб переляк мені вилила,, тоді попустило.
Десь за тиждень після того викликали мене до себе їх благородь. Вони весь час у кабінеті сиділи, бо з такою пикою, як у нього, в люди не вийдеш. Все ж таки справжня тигриця та Дашенька. Мабуть би і Срібного перекусила навпіл, якби зустріла.
— Слухаю, ваша благородь, — доповідаю.
— Дивися, Ваню, про кого журнал «Нива» пише! — сміється їх благородь. Показує мені фотографію чоловіка якогось. Наче десь я його бачив. — Пізнаєш?
— Це ковбой той, чи що? — згадую я.
— Та це я думав, що він ковбой! А він виявився грабіжник потягів та банків!
— Та ви що?
— Ага, Бутч Кессіді звуть! За нього американський уряд велику нагороду обіцяє! І ще от пишуть, що зник він у Болівії. То будемо вважати, що у Болівії ми були.
— А що це?
— Країна така, у Південній Америці.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша: Назустріч славі“ на сторінці 184. Приємного читання.