Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ваню, ти той, ти заспокойся. Не бійся. Ми врятуємося, врятуємося, — Мельников дивиться на мене, наче на хворого, говорить спокійно, немов дитині казку розповідає.

— Ваша благородь, я спокійний, а от ви, якщо хочете вижити, робіть те саме, що і я, — набираю повні жмені багна з калюжі і на себе. Як ото жінки пиріжки яйцями сирими змащують, так я себе багном.

— Ваню, припини, — Мельников дивиться на мене з огидою.

— Ні, ваша благородь. Не припиню. І ви робіть те саме.

— Навіщо?

— А щоб Срібні нас не побачили.

— Від цього багна ми невидимі станемо?

— Так точно. Згадайте індіанця. Чому він до Срібного підібрався і шашку встромив за комірець? Тому що у багні був, весь забрьоханий. То й підійшов непоміченим. Мабуть, навчилися від цих Срібних ховатися.

— А чого ж його потім вбили?

— Бо у воду впав, змилося багно, і знову видимий він став! — сам усе натираюся. Старанно, щоб ані шпаринки на тілі не залишилося. Дивиться на мене їх благородь.

— Ну добре. Оце натрешся, і що далі?

— Далі? Чекати на Срібних. Вони ж за нами йдуть, наче мисливець за дичиною. Пропустити їх треба, за спиною в них опинитися, потім шукати, на чому вони сюди прибули.

— А на чому?

— Ну не пішки ж! Може, ото такий самовар, який ми в лісі біля Святошинських дач бачили. Щось має бути, — я вже ноги натер, тепер тулуб натираю.

— Ваню, я ж офіцер, — нерішуче каже Мельников. — Мені в багно не можна.

— Ваша благородь, по-перше, ніхто про це не дізнається. А по-друге, спитайте себе, чи жити хочете.

Замислилися їх благородь. Не звикли вони до землі.

— Будь ласка, спину мені намажте, — прошу його. Він давай мені спину мацюлити. Обличчя собі я сам.

— Ну ти, Ваню, страшний який! — кривляться їх благородь.

— З мене води не пити, то нехай, — посміхаюся. — А ви що?