Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Сам не п’ю і їх благородь притримав. Ото стоїмо, поки інші напилися. Дивимося на річку. Наче й невелика, але пливти небезпечно, коли згадати отих крукодилів, чи як їх там. Тупцюємо на місці, ніхто перший у воду зайти не наважується. Коли відчуваю я, що хтось на мене дивиться. Для філера дуже важливо чужі погляди відчувати. І ось потилицю мені аж пропалює хтось поглядом А кому пропалювати, коли он всі хлопці, восьмеро, на березі стоять? Чи голова бура прикотилася на мене подивитися?

Роблю крок у воду, наче пливти зібрався.

— Ваню? — дивується їх благородь. Я повертаюся, наче до нього, а сам дивлюся на берег. Окрім хлопців, нікого там. Але ж дивився хтось, дивився! — Ваню, що з тобою? — помітив Мельников мою схвильованість. Відповісти я не встиг, бо закричав японець. Меч свій вихопив і вдарив. Наче у повітря, тільки меч ударився, немов на броню наштовхнувся, аж іскру вибив! І на мить, на одну лише мить, у повітрі дещо помітне стало. І те помітне я одразу впізнав! Срібний! Це був Срібний!

Японець ще встиг вдарити раз, а потім нанизало його на величезну шаблюку, що взялася з повітря. І тут же постріли. І кулі, що у повітрі наштрикалися на щось невидиме та відлітали з іскрами. І в місці удару ставало видно сріблястий панцир. Такий міцний, що кулі його не брали. А тут зуав дістав динамітну шашку! І підпалив від сигари, яку, шибайголова, навіть не виплюнув, коли оце почалося. Зуав кинувся з шашкою до чудовиська, але наштовхнувся на невидимий удар і відлетів убік. Ми стріляємо в повітря і відходимо, бо чудовисько наближається до нас Коли бачу, як індіанець підхоплює шашку, що випала з рук зуава, і кидається вперед. Чекаю удару, але його немає, індіанець біжить, потім бере вбік, а потім стрибає. Наче в повітря, але зависає у ньому, наче почепився за щось, і тут чується рев, страшний такий рев, наче десять тигрів одразу! Індіанець робить рух рукою, штрикає шашкою в повітря і відстрибує геть. Так виходить, що падає у річку. Ми бачимо шашку, яка залишилася в повітрі й крутиться на місці, рикання, а потім вибух. І на землю починають падати сріблясті шматки чудовиська Так, це був Срібний! Він якось міг так робити, що ми його не бачили! А він бачив! Він убивав! Онде валяється мертвий японець! А ось мертвий Срібний, Всі підбігли, дивляться на його шматки. Он видно подряпини від меча японця, а он маленькі вирви від потрапляння куль. А ми ж стріляли впритул! Он та шабля, яка ріже людину, наче гарячий ніж масло. А в іншій руці ще щось, схоже на невеличку гарматку.

— Диви яке! — захоплюється Мельников, роздивляється залишки чудовиська Хапаю його за руку.

— Тікати треба!

— Ти що, куди тікати? Ми ж перемогли! От зараз би фотоапарат, щоб карточку зробити, а то не повірять же, на кого я полював! — Мельников аж ногу на залишки чудовиська ставить.

— Не ви, а на вас! — дратуюся я. — Ходімо!

— Ваню, припини! Я твій начальник! — ображається Мельников.

— Ваша благородь, Срібний же не сам був, товариші його зараз прийдуть! — шепочу йому. Бачу, як інші хлопці роздивляються шматки чудовиська. — Тікаймо!

— Я — офіцер, я не можу тікати! — ображаються їх благородь.

— Тоді відступаємо! Вони повернуться!

— Ну й нехай! Висадимо їх у повітря! Он у зуава, мабуть, іще шашки є! — Мельников біжить до зуава, який лежить на березі в дивній позі. — Чорт! — їх благородь присідають, починають трусити негра у формі французької армії. Але дарма, живі так не лежать. Он і кров з рота. Мабуть, дуже сильний удар отримав від чудовиська, — Мертвий. — розводить руками Мельников. Я присідаю поруч із зуавом. Нишпорю кишенями. — Ваню, ти що робиш? — обурюється їх благородь.

— Курити схотів, — знаходжу жерстяну коробку з сигарами.

— Ваню, не можна... — починає, було, Мельников, коли індіанець, що виліз вже з води і теж дивився на залишки Срібного, кричить. Ухиляється від невидимого удару, наступний відбиває своєю сокиркою. Хлопці починають стріляти, кулі, як і раніше, відлітають від чогось невидимого. Від Срібного. Кількох Срібних. Бо один зайшов зі спини індіанця і вдарив. Шабля, що через кров стала видимою, пройшла через тіло, і бідолашний дикун засіпався, наче червак на гачку. Сицилієць стрибнув на власника шаблі, почав стріляти, мабуть, цілив у голову, але його було відкинуто, легко і далеко, наче муху. Усі, хто залишився, почали відступати. Срібні нас більше не чіпали. Ми сховалися у лісі. За кілька хвилин повернулися на берег. Залишків Срібного не було. З японця, зуава та індіанця були вирізані хребти та голови. Сицилієць сидів у воді і весь тремтів.

— Вони ж могли вбити його, — кажу Мельникову. — І всіх нас Але не вбили.

— Ми чинили спротив! — гордо відповідає він, хоч сам переляканий.

— Їм плювати на наш спротив! — дратуюся я.

— Тоді чому сицилієць живий?

— Вони не хочуть поспішати.