Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Так точно, одне, з цим ніхто і сперечатися не буде! Як є одне!

— А тут два? — розводить руками їх благородь.

— Два, — киваю я, і ми замислюємося.

Згадую я все, що відбувалося. З самого початку. Дитину Гусятинського, самовар той, що літав, отих Слимаків у залізних фігурах, потім дні в акваріумі, напад Срібних, як вони Федьку вбили, а потім ми падаємо, озеро, чудовиська, дивовижний порятунок і ось два сонця. Хай Бог милує, дива які!

Нічого я не розумію, стою на гілці дерева, очима кліпаю, коли чую, що крекнули їх благородь. Дивлюся на них, а вони очі вирячили, пальцем кудись мені за спину вказують. Аж побіліли. Я так обережно повертаюся, а сам револьвер намацав і про ніж не забув. Думав, може, чудовисько яке. Тільки гірше вийшло, бо ще одне сонце на небі, третє вже.

Спересердя аж сплюнув. Третє! Наче другого замало! Три сонця! Та що це за маячня така? Знущання, чи що?

— Ваню, третє? — питає Мельников. Я перерахував уголос. Одне в нього за спиною, одне над нами, ще одне позаду мене. Три. Третє.

— Як це, Ваню?

А що я скажу, коли і в самого аж голова болить від запитань? Аж скривився я, коли стрілянина почулася. От чесне слово, звук тих пострілів видався мені кращим за передзвін лаврський! Їх благороді теж. Так зраділи, що аж обніматися кинулися!

— Постріли!

— Постріли!

— Гвинтівки!

— І револьвер!

— Побігли!

Майже злетіли ми з дерева і побігли на постріли. Навіть не замислювалися, що це там за війна і чи не варто нам сховатися та перечекати. Ото після трьох сонць так більше вже нічого не боялися. Біжимо лісом, коли чуємо, що стрілянина вщухати почала.

— Швидше, Ваню! — кричить мені Мельников. Я і так розумію, що швидше. Головне не запізнитися! Бо де стрілянина, там і стрільці. Люди. А значить, можна їх розпитати, і все вони пояснять.

Біжимо, коли вискочили з лісу на галявину. А там справді люди, стоять колом, балакають про щось.

— Люди! — заволав Мельников, і до них. А люди ті на нас стволи наставили. Багатенько так. І не тільки стволи. Бо озброєні були різноманітно. Та й самі люди дивні. — Стій! — кричать мені їх благородь. Сам он зупинився, руки підняв, наче здається. Ну, і я так само. Стоїмо, а люди до нас наближаються. Яких там тільки немає. Один чорний, немов вугіллям вимазаний, та ще голий майже, тільки у спідниці з трави. Інший у пір’ї, немов виваляли його, худий, засмаглий. Ще один в армійському однострої, а колір шкіри теж наче у вугіллі валявся, тільки відмитий трохи. Ну, й інші дивнуваті. Підійшли до нас із їх благороддю, зброю не опускають, дивляться.

— Доброго дня, — каже Мельников, посміхається радісно. Йому один із озброєних, мабуть офіцер, у червоному такому однострої, щось каже. Не по-нашому. Я нічого не зрозумів, а їх благородь як давай цвірінькати. Завели розмову. Балакали кілька хвилин, потім той, у червоній формі, махнув рукою, мовляв, усе, опускайте зброю. Хтось опустив, а хтось і ні. Тоді їх благородь до них звернулися. Теж не по-нашому. Щось іще побалакали, тоді вже всі зброю опустили. Один хлопець у шкіряних штанях і шапці такій великій дістав цигарки, пригостив, закурили всі, окрім того негра у однострої. Він сигару мав, це як цигарка, тільки товста і без паперу, з самого тютюну скручена. Стоїмо, смалимо.

— Де ми? — питаю тихенько у їх благороді.